Реферат: Містами України. Історія. Природа. Мистецтво

Містами України. Історія. Природа. Мистецтво

Вінницька область

Цей регіон знаходиться в Центральній Україні, у межах краю, що має співучу назву – Поділля. Подільська земля охоплювала територію сучасних Вінницької та Хмельницької, центральний і південний схід Тернопільської та невелику частину Івано-Франківської областей. Ще в Галицько-волинському літописі (кінець XIII – початок XIV ст.) вона згадується під назвою «Пониззя». Найменування «Поділля» починає зустрічатись у пізніших документах XIV ст.

Поверхня Вінницької області являє собою хвилясту рівнину. Її північно-східна частина зайнята Придніпровською височиною, південно-західна – Подільським плато. Територію регіону, так би мовити, по діагоналі з північного заходу на південний схід перетинає Південний Буг (до речі, на ньому розташовані місто-курорт Хмільник, відоме як оздоровниця на базі радонових вод, і сама Вінниця), з південного заходу обіймає Дністер, а всього на ній – 204 річки протяжністю більше як 10 кілометрів кожна. Земна поверхня тут почленована глибокими річковими долинами, подекуди – ярами та балками.

Південній частині області каньйоноподібні долини річок Придністров'я взагалі надають вигляду гірської місцевості. Скажімо, річка Лядова на ділянці між селами Нижчий Олчедаїв та Яришів і річка Мурафа поблизу сіл Буша й Бука тинка несуть свої води на глибині 110 метрів, долина річки Немиї від села Озаринці до впадіння в Дністер має глибину 90 метрів.

Річка Русава на шестикілометровому відрізку між селами Вила та Стіна, спадаючи на 20 метрів, стає справжнім гірським потоком. Місцевості поблизу села Стіна долина Русави (глибина цієї долини тут сягає 80–85 метрів), яри, що підступають до неї, відшаровування вапняків, виходи гранітів, мальовничі ліси, річкові пороги в місцях виходу кристалічних порід і мініатюрні водоспади надають справді неповторної краси.

Додамо, що область належить до лісостепової фізико-географічної зони. Природна рослинність регіону, подібно до інших регіонів українського Лісостепу, представлена передусім залишками лугів і Хмільник. Вежа замку фортеці (1534) степів. Також досить поширеними тут є дубові, грабові, липові, ясеневі, кленові та в'язові ліси.

Більш-менш інтенсивне заселення території сучасної області почалось у добу пізнього палеоліту з освоєння долини Дністра, а в період неоліту охопило й південно-бузький басейн. З-поміж кількох сотень археологічних пам'яток пізніших часів – стоянок, поселень, могильників – заслуговує на окрему згадку насамперед ранньоскіфське городище поблизу міста Немирова. Це поселення виникло в епоху бронзи, коли, за свідченням фахівців, особливо яскраво проявлялася залежність характеру будівництва від природних умов. Тут, як і всюди в зоні Лісостепу, головними будівельними матеріалами були дерево та глина. Це поселення невелике за розмірами; розпланування його – колове із загоном для худоби в центрі. Серед жител переважали землянки й напівземлянки.

Ще цікавішим об'єктом є залишки також розташованого біля сучасного Немирова скіфського поселення доби раннього залізного віку. Це величезне городище площею близько 1000 гектарів, розміщене на зручному для оборони підвищенні із включенням у його зону джерел питної води. Поселення мало три захисні лінії, висота валів яких досягала 5–9 метрів, завдяки чому городище дістало назву Великі Вали. До цього комплексу входили поряд із невеликими додатково укріпленими житловими осередками – акрополями – також суттєво більші за розмірами вільні території, що не мали забудови і призначалися, ймовірно, для захисту населення й худоби під час військових нападів.

Для південно-західної частини краю було притаманним використання зручних природних об'єктів для розміщення поселень, монастирів, храмів тощо. Наприклад, у крутосхилах дністровської долини поблизу села Лядова Могилів-Подільського району природні процеси утворили два яруси великих гротів. Вони використовувалися людьми для проживання ще за часів палеоліту. Тут існували не лише окремі стоянки первісної людини, а й цілі печерні міста. А в XI ст. у цих гротах був створений уперше в краї скельний християнський монастир, що з перервами проіснував до наших часів.

В іншому місці – в ущелині піщаникової скелі понад річкою Буша біля однойменного села видатний український історик, археолог і етнограф Володимир Антонович (його разом із Миколою Костомаровим і Михайлом Грушевським шанобливо називають «батьками української історіографії») відкрив залишки давньослов'янського печерного храму VI–VII ст.

Як зазначено у «Повісті врем'яних літ», між Південним Бугом і Дністром жили уличі. Що стосується державної приналежності території регіону, то у Х–XIII ст. вона входила до складу Київської Русі, з 1199 р. – до Галицько-волинського князівства. Краєм пролягав вельми умовний кордон між володіннями, з одного боку, слов'ян, з другого – печенігів із половцями. 1240 р. ці землі зазнали Батиєвої навали, після чого більш аніж століття перебували у складі Подільського улусу, під контролем ханів Золотої Орди.

1362 р. ординці були витіснені з краю литовськими феодалами на чолі з великим князем Ольгердом, який призначив намісником усього Поділля свого небожа – князя Федора Коріатовича (Корятовича). Саме останній того-таки або наступного року заснував Вінницю (хоча в цьому місці поселення на скелястому правому березі Південного Бугу виникло ще наприкінці XIII ст.). Початок місту поклав дерев'яний замок-фортеця на високому лівому березі ріки. Він мав подвійні дубові стіни та шість веж із бійницями. Фортецю оточував глибокий рів, через який було перекинуто міст.

Трохи пізніше, 1383 р., великий князь Вітовт наказав заснувати на берегах річки Мурашка поселення Княжа Лука, яке згодом дістало назву Карачова Пустинь, а з 1579 р. – Шаргород. У цьому місті збереглися руїни замку, уперше зведеного у XIV ст., а неподалік, до речі, розташовується городище часів Київської Русі.

Важливою фортецею на кілька століть стало захоплене литовцями 1362 р. поселення Хмільник. Це було зумовлено його розміщенням поблизу сумнозвісного Чорного шляху, яким здійснювали регулярні навали татарські й турецькі орди. Укріплення Хмільника періодично руйнувалися, одначе кожного разу досить швидко відновлювалися.

У середині XV ст. автономія Східного Поділля (відповідна історична область, яка займала територію теперішньої Вінницької і частину Хмельницької областей, також відома під назвою «Брацлавщина») була скасована, і 1466 р. утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницький та Звенигородський повіти. Адміністративним центром його до 1598 р. був Брацлав, згодом–Вінниця.

Унаслідок того, що населення краю постійно страждало від спустошливих турецько-татарських нападів, на Брацлавщині у XIV – першій половині XVI ст. існувала дуже незначна кількість відносно великих поселень: лише два міста і чотири містечка. Після укладення Кревської унії 1385 р. у краї поступово посилювався польський вплив. Остаточно ж Брацлавське воєводство відійшло до Польщі після Люблінської унії 1569 р.; у складі цієї держави воно перебувало, з кількома тривалими перервами, аж до другого її поділу.

На Брацлавщині в першій половині XVII ст. виникла велика кількість – близько 100 – міст і містечок. У середині XVII ст. на території воєводства було не менш як 500 міських і сільських поселень. Внутрішній устрій більшості міст у ці часи спирався на норми магдебурзького права із самоврядуванням і розселенням жителів за національною ознакою по дільницях.

На Брацлавщині з'явилися нові міські осередки з прямокутними ринковими майданами й ратушами, рівними ділянками та будинками по «червоних лініях» площ і вулиць – Янів, Літин, Ямпіль тощо.

Місто Шаргород, фактично засноване 1585 р. на місці поселень, про які йшлося раніше, розташувалося на високому мисі при злитті річок Ковбасної та Мурашки. З північного, напільного боку його захищав прямокутний оборонний комплекс, що складався з чотирьох башт і мурів (імовірно, це був замок, пізніше перетворений на монастир). З південно-східного боку мису було розташовано укріплений двір князя Я. Замойського. У рядове розпланування міста було вписано муровані будівлі костелу, синагоги й церкви. Першою з цих трьох споруд 1589 р. була збудована синагога оборонного типузключоподібними стрільницями для ведення верхнього бою, що влаштовані в аттику хвилястого абрису, складеного з окремих ланок – забраних у стовпчики криволінійних щитів і наріжних циліндричних веж. Фахівці підкреслюють, що ця непересічна споруда має великий (близько 15х15 метрів) молитовний зал, перекритий дев'ятьма квадратними, в плані зімкненими склепіннями на попружних арках, які спираються на восьмигранні стовпи й грубі стіни. (Тут доречно згадати, що Шаргород у XVI–XIX ст. був центром такого напрямку юдаїзму, як хасидизм.)

З-поміж споруд, що з'явились у східній частині Подільського краю протягом першої половини XVII ст., насамперед заслуговує на згадку бароковий костел, зведений 1603 р. у Хмільнику. У Вінниці в цей період було збудовано єзуїтський та домініканський монастирі, засновано єзуїтський колегіум і зведено комплекс фортифікаційних споруд, що пізніше дістав назву «Мури».

У ході Національно-визвольної війни українського народу із середини XVII ст. на Східне Поділля поширився полково-сотенний устрій. З 1648 р. тут існували Брацлавський (22 сотні) та Кальницький (пізніше – Вінницький; 19 сотень) полки, населення яких брало участь у боротьбі українського народу. У листопаді 1649 р. Богдан Хмельницький, повертаючись із-під Зборова, зупинився у Вінниці. А на початку 1651 р. військо поляків, які порушили перемир'я, майже два тижні штурмувало це місто. Оборона Вінниці ввійшла до числа славних сторінок історії українського народу.

Невмирущою славою під час Національно-визвольної війни вкрили себе захисники поселення Буша, яке тоді було великим містом-фортецею (нині – село Ямпільського району). Тут восени 1654 р. шеститисячний загін козаків під проводом сотника Гречки героїчно бився з удесятеро більшим польським військом. Коли неминучість поразки стала очевидною, захисники Буші почали вбивати один одного, щоб не зганьбити себе потраплянням у полон. Дружина сотника Мар'яна Завісна, вбивши свого чоловіка, підпалила запаси пороху в льосі; вибух поховав небагатьох захисників фортеці, котрі ще лишалися живими. Як символ незламності українського духу стоїть у Буші фортечна вежа, відновлена в середині XIX ст.

За Андрусівським перемир'ям 1667 р. Поділля залишилось у складі Польщі. Але невдовзі, вже 1672 р., його територію окупувало військо Османської імперії. Турки утворили тут Подільський ейялет (Сарматське князівство) із центром у Кам'янці. Лише після Карловицького конгресу 1698–1699 рр. Поділля знову повернулося до складу Речі Посполитої. Однак населення краю, як і всієї Правобережної України, весь цей час вело боротьбу проти іноземних загарбників. Особливо впертий опір чинила Брацлавщина.

Наприкінці польської доби, у 1782 р., для графа С. Потоцького, який 1775 р. переніс свою резиденцію до Тульчина, у цьому місті за проектом архітектора О. Лакруа було створено палацовий ансамбль – певно, найграндіозніший із подібних комплексів XVIII ст., що розташовувалися на території сучасної України. До садиби, крім парку зі ставками, каналами, альтанками й скульптурами, входили різноманітні житлові будинки, театр, оранжерея, лазня, манеж, стайні тощо. Особливе враження на відвідувачів справляли корпуси навколо величезного курдонера. Центральні осі споруд виділялися портиками з трикутними фронтонами та ефектною лоджією з іонічними колонами.

Далеко не всі елементи величного ансамблю пощадив час. Зокрема, був утрачений парк. Однак навіть і те, що збереглося до наших днів, усе ще вражає. Після приєднання Правобережної України до Російської імперії (1793) на землях регіону було створено Подільське (7 повітів) і Брацлавське (9 повітів) намісництва. Трохи згодом територія сучасної Вінницької області увійшла до складу Подільської губернії (12 повітів) із центром у Кам'янці, створеної 1797 р.

Від XIX ст. у Вінниці залишилися пам'ятки, пов'язані з Миколою Пироговим (1810–1881) – видатним хірургом і анатомом, педагогом, громадським діячем, засновником воєнно-польової хірургії та анатомо-експериментального напряму в хірургії, музей-садиба якого розташована на південно-західній околиці сучасного міста. Збереглися будинок, у якому він проживав упродовж останніх двадцяти років свого життя, і чудовий парк із дуже високою ялиною, котру Пирогов посадив власноруч. За кілометр від садиби – церква-усипальниця (1881–1885), у підвалі якої знаходиться забальзамоване тіло М. Пирогова. А в другій половині XIX ст. Вінниця подарувала Україні та світові Михайла Коцюбинського; нині в будинку, де народився письменник, розміщено його літературно-меморіальний музей.

У XIX ст. низку цікавих споруд одержав Немирів – після пожеж 1803 р. і 1811 р., що повністю знищували це містечко (у якому, до речі, 1821 р. народився російський поет Микола Некрасов, а протягом 1855–1859 рр. проживала українська письменниця Марко Вовчок). Ідеться про чоловічий та жіночий корпуси гімназії (1815), Троїцьку церкву (1876–1881), будинок єпархіального училища (1881) тощо. А мальовнича садиба М. Щербатової (архітектори – Г. Грінер та Е. Крамарж) є одним із нечисленних зразків монументального палацово-паркового будівництва другої половини XIX ст. на території України. Серед кількох будівель і розкішного парку, котрий після 1885 р. перетворювали на пейзажний, вирізняється двоповерховий палац, складне розпланування приміщень якого позначене різними вирішеннями кожного з чотирьох фасадів.

З-поміж архітектурних пам'яток Вінниччини початку XX ст. заслуговують на згадку насамперед вокзал у Жмеринці, який на момент зведення був найбільшим на території України, а нині має статус пам'ятки архітектури національного значення, та вельми привабливий палац, споруджений у Хмільнику. На нашу думку, вони певною мірою поповнили скарбницю регіону та всього Подільського краю – заповітної «краси України».

Волинська область

Цей регіон розташований на північному заході України, у межах історико-географічної області, що мала назву, від якої пішло найменування адміністративної області України, – Волинь. Волинська земля охоплювала територію сучасних Волинської та Рівненської, частини Житомирської Львівської й Тернопільської областей, а також прилеглі терени, що нині належать Польщі та Білорусі. У Х ст, найбільш відомими центрами Волині стали Буськ, Луцьк (Лучеськ), Червень, Белз, а згодом – Берестя, Дорогичин, Пересопниця, Холм, Кременець та ін. Назву ж край отримав від свого першого політичного центру – міста Волинь (Велинь), городище якого знаходиться поблизу сучасного міста Володимир-Волинський. Саме останнє, що було засноване близько 988 р. великим князем київським Володимиром Святославичем і одержало (за іменем славетного фундатора) назву Володимир, уже на початку XI ст. змінило Волинь як політичний центр Волинської землі, а у XII ст. набуло статусу столиці Володимиро-Волинського князівства.

Поверхня сучасної Волинської області являє собою рівнину та поділяється на три частини: північна частина зайнята Поліською низовиною, середня – Волинським пасмом, південна – Волинською височиною, що сильно почленована балками й річковими долинами. У регіоні є 130 річок довжиною більше ніж 10 кілометрів і 224 (!) озера. Територією області проходить частина Головного Європейського вододілу, який розмежовує басейни річок Чорного й Балтійського морів, зокрема Дніпра (саме тут – поблизу села Голядина Любомльського району – бере початок Прип'ять, яка є найбільшою за площею басейну, довжиною та водністю правою притокою Дніпра) й Західного Бугу (до речі, останній тече вздовж західного кордону області). Більша частина території регіону – так зване Волинське Полісся – перебуває в межах природної зони змішаних лісів.

Уславлені Шацькі озера (загалом їх близько тридцяти), що знаходяться на північному заході області, за чистоту вод дістали поетичну назву «блакитні очі Волині». Найвідомішим із них є легендарне озеро Світязь, найглибше в Україні: його максимальна глибина становить 58,4 метра, середня – 7 метрів. На території Шацького поозер'я 1983 р. було створено національний природний парк. Окрім 22 озер, по його теренах розкидані соснові бори, діброви, вільшаники, березняки, луки, багато боліт, найбільше з яких – «Князь Багон» – відіграє велику екологічну роль.

Є в регіоні й інші дуже цікаві природні об'єкти. Наприклад, на сході розташоване величезне Черемське болото площею 1091 гектар, яке простягається й на територію сусідньої Рівненської області. Серед цього болота знаходяться озера Черемське та Редичі. 2001 р. було створено Черемський заповідник. У ньому мешкає чимало рідкісних птахів, занесених до Червоної книги України (чорні лелеки, сірі журавлі, руді шуліки, тетеруки, глухарі), і звірів, представлених типовими поліськими видами (вовки, борсуки, норки, горностаї, бобри, рисі звичайні; останні зараз на Волині водяться лише тут). Вельми багатою є й флора заповідника, яка налічує десятки назв рослин, занесених до Червоної книги (жировник Лезеля, шейхцерія болотна, росичка середня, смілка литовська тощо).

Перші людські поселення на території сучасної Волинської області з'явилися в період пізнього палеоліту, близько 15 тис. років тому. Варте окремої згадки поселення бронзового віку Пустинка (у Любомльському районі), ретельно досліджене фахівцями. Це неукріплене поселення площею близько 3 гектарів складалося з 15–20 жител, розташованих уздовж річки в один ряд, і поділялося яром на дві частини, центрами яких були круглі в плані культові будівлі. Центральна частина підвищення залишалася незабудованою.

Володимир-Волинський. Житла, що в плані наближалися до прямокутника, Успенський собор (1156–1160) були напівзаглиблені в землю, іноді мали два приміщення; їхні стіни обмазувалися глиною. Поруч із майже кожним із жител розміщувалася господарська споруда, яку будували здебільшого на палях.

Наприкінці VII – на початку Х ст. на території сучасної області жили слов'янські племена дулібів, бужан і волинян. У Х–XIII ст. вона входила до складу Київської Русі, у другій половині XII ст. – Володимиро-Волинського князівства, у XIII–XIV ст. – Галицько-волинського князівства. На неї постійно зазіхали войовничі сусіди. Так, Володимир Великий тричі (981, 990, 992) успішно давав відсіч польським князям. Пізніше, 1018 р., у розпал громадянської війни в Київській державі, Польща таки захопила Червенські міста і Белзьку волость. Ці землі 1030–1031 рр. знову відвоював Ярослав Мудрий.

У Володимирі-Волинському на згадку про виконання із самого початку існування оборонних функцій залишилися грандіозні земляні вали, а на згадку про здобуття статусу столиці князівства – величний Успенський собор, який було зведено у 1156–1160 рр. Фахівці зазначають, що архітектура цього собору надзвичайно близька до подібних чернігівських і київських пам'яток, різниця спостерігається лише у другорядних деталях. До храму ведуть три портали, його підлога вкрита керамічними плитками, а стіни розмальовані фресками.

Як відомо, саме волинський князь Роман Мстиславич із роду Мономаховичів 1199 р. силою об'єднав Галичину з Волинню. Незабаром, 1202 р., він здобув Київ, де посадив на престол залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, південно-руські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра. Таким чином було покладено початок Галицько-волинській державі. Згодом, коли 1214 р. західні агресори – польський князь та угорський король – уклали договір про розподіл галицько-волинської спадщини, саме місто Володимир з волостю вони залишили за синами Романа Мстиславича Данилом і Васильком. І «збирати докупи» землі, які становили спадщину їхнього батька, Романовичі почали з того, що утвердилися на Волині, де мали прихильність і знаті, і простого люду. Коли брати 1238 р. остаточно здобули Галич, Данило, залишивши за собою Галичину, віддав Волинь молодшому братові; незважаючи на цей поділ, обидва князівства й далі існували як єдина Галицько-волинська держава.

Навесні 1238 р. саме на Західній Волині, під Дорогичином, Данило Галицький розбив ущент тевтонських рицарів Добжинського ордену, чим припинив їхню експансію. 1254 р. він уклав військовий союз проти Золотої Орди з литовським князем Міндовгом і цього та наступного року здобув низку перемог над татарами. Коли ж останні перейшли в контрнаступ, то були розгромлені також на Західній Волині, під Володимиром і Луцьком. Лише через зраду литовців не справдилися тоді наміри Данила Романовича рушити на Подніпров'я та визволити Київ. А татари тим часом оговтались і, зібравши величезне військо, повернули та навіть зміцнили втрачені позиції. 1259 р. Романовичі під тиском ординців вимушені були зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Луцька, Кременця, Львова. Не скорився та зберіг свої фортифікаційні споруди лише Холм, який Данило Романович раніше зробив столицею своєї держави та де він 1264 р. був похований.

Наступник Василька Романовича на волинському престолі – його син Володимир (1270–1289) – залишив по собі пам'ять як покровитель просвіти, культури й мистецтва, котрий значні кошти виділяв на спорудження храмів і замків, розбудову міст. Галицько-волинський літопис убачає в ньому «книжника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі», вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо вбогих. Коли наприкінці XIII ст. завдяки зусиллям князя Лева Даниловича було відновлено єдність Галицько-волинської держави, син останнього Юрій І переніс її столицю до Володимира-Волинського, іменуючи себе «королем Русі та князем Володимири'». Його сини Андрій і Лев правили спільно і, підкреслюючи спадкоємність традицій Київської держави, титулувалися «князями всієї Русі»; вони вели запеклу боротьбу проти ординців. Наступний правитель, Юрій II Болеслав, видав свою дочку за Любарта – сина великого литовського князя Гедиміна – та, не маючи власних синів, оголосив, що після його смерті Любарт стане спадкоємцем «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі»; Юрій II пав жертвою боярської змови, померши 1340 р. унаслідок отруєння на бенкеті у Володимирі-Волинському. Влада останнього галицько-волинського князя Любарта-Дмитра вже фактично поширювалася лише на територію Волині.

Луцьк. Верхній замок Любарта (кінець ХІІІ – ХVІІІ ст.): Владича башта

Про високий культурний рівень та видатні мистецькі досягнення Галицько-Волинської держави нагадує побудована у Володимирі-Волинському наприкінці XIII – на початку XIV ст. Василівська церква, що не має аналогів у світовій архітектурі. Ця вельми приваблива споруда являє собою багатопелюсткову ротонду. До речі, такий тип храму на руських землях після монголо-татарського нашестя майже зникає, Василівська церква є геніальним винятком.

Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись з Ордою, здійснила похід проти Галицько-волинської держави, у результаті якого більшість її міст і теренів була захоплена, а сама держава припинила існування. Шляхом збройної боротьби князь Любарт до 1352 р. спромігся повернути під свою владу Волинську землю, яка за умовами укладеного перемир'я відходила до Великого князівства Литовського. 1366 р. Польща захопила додатково частину території Західної Волині з містами Холм і Белз. У складі Литви Волинь зберігала статус удільного князівства до 1392 р., коли до влади в державі прийшов князь Вітовт, який рішуче проводив курс на її централізацію. 1445 р. статус Волинського князівства, що поширювалося й на Східне Поділля, було поновлено, проте після смерті поборника особливої ролі руських земель Свидригайла 1452 р. Волинь остаточно перетворилася на звичайну провінцію.

У спадок від княжої та литовської доби ми отримали вражаючі замки Луцька. За описами 1545 та 1552 рр» його міські укріплення – Окольний, або Нижній, замок – спочатку були дерев'яними. До середини XVI ст. більше як половину споруд цього замку замінили мурованими. Під час їх зведення ефективно використовувалися природні захисні рубежі – річка Стир, її рукави та заболочена заплава. Міські укріплення проходили майже паралельно відрізкам берегової лінії, органічно поєднуючись із князівським Верхнім замком, або замком Любарта. Останній, збудований наприкінці XIII – протягом XIV ст., належить до наймогутніших замків Волині. Він розташований на пагорбі між річкою Стир та її рукавом Глушець. Цей замок складався з трьох масивних башт – В'їзної, Стирової (Свидригайлової) та Владичої – й оборонних мурів, усі його

Володимир-Волинський. Палати єпископів (ХVІ ст.) укріплення були вимурувані з цегли. Нині він є домінантою ансамблю архітектурних пам'яток міста, які 1985 р. були об'єднані в історико-культурний заповідник «Старий Луцьк».

У Волинській області, у селі Зимне, розташований, так би мовити, «зразковий» Святогірський монастир-фортеця кінця XV ст. Спеціалісти підкреслюють, що саме в цей період у розплануванні вітчизняних монастирівфортець з'явились елементи регулярності: відрізки оборонних мурів між баштами стали прямолінійними, а пристосовані до флангового обстрілу башти відносно рівномірно розміщувалися вздовж мурів. Указані принципи втілено у Святогірському монастирі, форма плану якого – близька до прямокутника трапеція, узгоджена з рельєфом місцевості. Незвичним є розташування Успенської церкви. На противагу традиції, цей оборонний храм поставлено не в центрі монастирського двору, а на його межі, у створі оборонного муру. Таке розміщення церкви характерне для замкових комплексів, а для монастирів-фортець воно є унікальним.

Після Люблінської унії 1569 р. всю територію Волині захопила Польща. Тут було створено Волинське воєводство, яке складалося з Луцького, Володимирського і Кременецького повітів. Луцьк став його адміністративним центром.

На терені Волинської області найпомітнішими спорудами та комплексами XVI ст. є ренесансні палати єпископів у Володимирі-Волинському, замок (1564) у селі Олика Ківерцівського району, Михайлівська церква (1567) у селі Гішин Ковельського району, Загорівський монастир у селі Новий Загорів Локачинського району; XVII ст. – єзуїтські костел (1610) і колегіум та Хрестовоздвиженська церква в Луцьку, Троїцький храм (1635–1640) у селі Олика, Успенська церква із саркофагом і мармуровим бюстом визначного політичного й церковного діяча А. Киселя в селі Низкиничі Іваничівського району; XVIII ст. – церква Різдва Богородиці в Камені-Каширському, монастир тринітаріїв у Луцьку, кілька храмів у Володимирі – Волинському та Покровська церква в селі Метельне Ківерцівського району, яка являє собою найдосконаліший витвір волинської школи народного дерев'яного зодчества.

Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) Волинь, за винятком Кременецького повіту, була приєднана до Російської імперії. Її терени в період до 1795 р. входили до складу Ізяславського, потім, до 1797 р., – Волинського намісництва, з 1797 р. – Волинської губернії, центром якої спочатку був Новоград-Волинський, а з 1804 р. – Житомир (обидва міста належать до сучасної Житомирської області).

В архітектурі російський період не приніс регіону особливих досягнень. На нашу думку, можна згадати хіба що модерний вокзал у Ковелі (1907 р., архітектор – О. Вербицький). Однак Україна має бути вдячна чарівній Волинській землі хоча 6 за те, що вона з народженої 1871 р. дівчинки Лариси Косач виплекала геніальну поетесу Лесю Українку. Людина, чия душа не затремтить від урочистого хвилювання в мить, коли обабіч шосе Ковель – Луцьк з'являться обриси музею-садиби, що дістав у народі зворушливу назву «Білий будиночок», є чужою для української культури. А втім, автор упевнений, що серед читачів його книжки таких осіб немає. І, покидаючи територію Волинської області, більшість із нас подумки чи вголос промовлятиме пам'ятний із дитинства рядок Лесиного вірша: «Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!»

Дніпропетровська область

Цей регіон розташований на південному сході України, у басейні середньої й нижньої течії Дніпра. Його поверхня являє собою хвилясту рівнину з розвиненою долинно-балочною мережею. Північно-західна частина області зайнята Придніпровською височиною, яка на півдні поступово переходить у Причорноморську низовину; на сході розташована Придніпровська низовина. У річковій системі регіону панує Дніпро; у межах області знаходяться частини Дніпродзержинського, Каховського та Дніпровського водосховищ. Принагідне згадаємо, що останнє, утворене 1932 р. греблею Дніпровської ГЕС, дозволило створити умови для наскрізного судноплавства по Дніпру від гирла до Києва і вище. Загалом на території області – 145 річок протяжністю більше як 10 кілометрів, що належать до басейну Дніпра. Майже вся територія області розорана, природна ж різнотравно-типчакова і типчаково-ковилова рослинність зустрічається на схилах балок і річкових долин. Регіон належить до степової фізико-географічної зони. Відносно великі лісові масиви – Самарський бір (дубово-сосновий) та Дібровський ліс (дуб, берест, ясен, клен, липа).

1990 р. на території Дніпропетровського та Петриківського районів, на лівому березі Дніпровського водосховища біля гирла річки Оріль було створено Дніпровсько-Орільський природний заповідник (до нього увійшла також і акваторія Дніпра 50 метрів завширшки). Його піщана поверхня вкрита заплавними лісами. Переважають дубово-кленові ліси, певна частка площ зайнята лісами з верби білої, тополі білої, осокора та зільхи. До Червоної книги України занесено 25 видів рідкісних тутешніх рослин. У заповіднику живуть лосі, олені, козулі, дикі кабани, вовки, лисиці, зайці, єнотоподібні собаки, ондатри, куниці, видри, горностаї, 149 видів птахів, характерні представники іхтіофауни (тобто місцеві риби). До території заповідника безпосередньо прилягає Миколаївський степ – дітянка, що являє собою, як зазначають фахівці, цінний зразок різнотравнотипчаково-ковилових степів.

У місті Кривий Ріг є яскрава пам'ятка природи загальнодержавного значення – величні Скелі Мопра (також їхню назву подають як «Скелі МОПРа»). Загадковий другий елемент цього найменування – не що інше, як абревіатура російської назви нині призабутої «Международной организации помощи борцам революции», яка існувала в СРСР у 1922–1947 рр. Зв'язок шедеврів природи й утворень радянського періоду вітчизняної історії посилює те, що скелі розташовані в парку ім. газети «Правда» та в селищі колишнього рудника МОПРа. Сюди є сенс завітати всім, хто поціновує незвичні, неповторні краєвиди: запевняємо, що ви довго перебуватимете під сильним враженням від побаченого. Додамо, що в межах цього міста є ще 14 пам'яток природи, ландшафтний заказник «Північна Червона Балка», ботанічний сад і два парки – пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Територію сучасної Дніпропетровської області люди почали замешкувати ще в епоху раннього палеоліту. А поселення епохи мезоліту Ігрень-8 є одним із постійних поселень, де в цю добу з'являються землянки та напівземлянки – категорія споруд (як житлових, так і господарчих), що пройде через усю давню історію вітчизняної архітектури. Це поселення розташовувалося вздовж річки по краю тераси; його протяжність становила близько 600 метрів. Тут відкрито десять напівземлянкових жител площею до 50 квадратних метрів кожне, які групувались у три осередки.

Терени нинішнього регіону входили до складу Великої Скіфії, розквіт котрої, як відомо, припав на V–IV ст. до н. е. Фахівці підкреслюють, що з погляду розвитку архітектури кочові племена цього періоду залишили нам у спадок практично тільки поховальні пам'ятки. На території Дніпропетровщинb розташована, зокрема, славнозвісна трійка так званих скіфських «царських» курганів: Чортомлик, Товста Могила, Олександропільський курган. Підземна частина всіх цих грандіозних комплексів складалася з глибоких прямокутних у плані вертикальних шахт і поховальних камер. Чортомлик, розташований за 22 кілометри на північний захід від Нікополя, є одним із найбільших скіфських курганів. Першим його дослідником (1862–1863) був видатний російський історик і археолог Іван Забєлін. Розміри кургану справді вражають: на час розкопок він був заввишки – 21 метр, діаметром – 350 метрів; насип, що споруджувався у кілька прийомів із пластин дерну, був укріплений кам'яною, овальною у плані (80 на 90 метрів) крепідою, висота якої досягала місцями 2,8 метра. Існує версія, що центральну могилу можна датувати другою половиною IV ст. до н. е. і що в ній похований цар Атей, який загинув 339 р. у битві з Філіппом II Македонським. За правління Атея територія Великої Скіфії простягалася від Дону до Дунаю; він карбував власну монету, що в ті часи було ознакою політико-економічної могутності.

Центральна могила кургану Чортомлик складалася з п'яти камер, які були пограбовані ще в давнину. Проте й загальна кількість знахідок археологів сягає 7000 одиниць. У першій з камер (№5) було виявлено не тільки залишки похованого чоловіка, а й численні речі: зброю (вістря до стріл, залізний меч, бойові пояси, ножі), високохудожні твори грецького прикладного мистецтва військового призначення (футляр для лука із зображенням епізодів життя молодого Ахілла та піхви для меча, на яких зображено битву греків з амазонками), різні золоті прикраси, бронзовий посуд, інші побутові предмети. У камері №4 знаходилися дерев'яний саркофаг із похованням жінки, прикрашеної золотими гривною (гривна – це металевий обруч, шийна прикраса, відома з бронзового віку), сережками, браслетами, перснями, та поховання служниці зі срібною амфорою, на якій зображено скіфів, що приборкують диких коней, срібним тазом і чотирнадцятьма амфорами. У камері №3 розміщувалися поховання двох знатних воїнів у повному, дуже пишному озброєнні. У камері №2 поруч із кістяком чоловіка лежали зброя, казан, прикраси, п'ять амфор. У камері №1 було виявлено кістяк собаки та велику кількість різноманітних предметів. Нарешті, окремі комплекси утворюють три поховання, у яких було знайдено одинадцять коней у повному вбранні, а поряд було поховано двох «конюхів».

Інший скіфський курган IV ст. до н. е. – Товста Могила – розташовується неподалік міста Орджонікідзе. Він був досліджений значно пізніше від кургану Чортомлик, лише 1971 р., київським археологом Б. Мозолевським, який, до речі, досліджував і Чортомлик – 1979 р. та (разом із Р. Ролле) 1981 р. Товста Могила була усипальницею знатної сім'ї, що належала до одного з племен царських скіфів (див. «Вступ»). Цей курган суттєво поступається Чортомлику за розмірами: його висота – 8,6 метра, діаметр – 57 метрів. Товста Могила, подібно до Чортомлику, також була пограбована в давнину, однак і під час її вивчення на археологів чекало багато знахідок. Курган був обведений по колу ровом, у якому виявлено залишки тризни – кістки тварин і уламки посуду. Відкрито центральну й бічну гробниці. У першій поховано знатного скіфа сорока-п'ятдесяти років, який лежав на дерев'яному помості. Його одяг був прикрашений золотими бляшками. У цій гробниці були виявлені срібний ріг-ритон, бронзова булава, зброя тощо. Поруч у коридорі зберігалися численні речі, зокрема близько 600 золотих предметів, серед яких заслуговує на окрему згадку славетна золота пектораль (нагрудна прикраса). У бічній гробниці поховано жінку двадцяти-тридцяти років у золотому головному уборі із золотими браслетами і перснями на руках та золотими підвісками біля скронь; поряд із жінкою в саркофазі лежала малолітня дитина. Неподалік було знайдено срібний і скляний посуд, бронзове дзеркало, а в одній із двох ніш-катакомб для зберігання їжі – бронзові жаровню й казан.

Третій із найвідоміших скіфських курганів Дніпропетровщини – Олександропільський – подібно до Чортомлику, знаходиться поблизу міста Нікополь і був досліджений у XIX ст. (спочатку – А. Терещенком у 1852–1854 рр» трохи згодом – А. Люценком у 1855–1856 рр.). Він належить до пізнішого періоду – датується III ст. до н. е. Тут у двох камерах-катакомбах розміщені поховання знатних осіб.

Правобережна частина сучасної Дніпропетровської області у Х–XIII ст. входила до складу Київської Русі. Проте найбільший внесок у розбудову української державності Дніпропетровщина зробила пізніше, коли на її території розміщувалася легендарна Запорозька Січ. Принагідне зауважимо, що це поняття вживалося у двох значеннях: у широкому сенсі ним позначалися всі землі, які перебували в управлінні й володінні запорозьких козаків, у вузькому – центральне поселення, де працювали органи адміністративного управління «вільної козацької республіки». Останнє за період існування Запорозької Січі, який охоплює трохи більше, ніж два століття (1552–1775), принаймні 190 (!) років перебувало на теренах Дніпропетровщини: на острові Томаківка поблизу сучасного міста Марганця, що був затоплений водами Каховського водосховища (1560–1593); на острові біля гирла ріки Базавлук, що також тепер укритий водами Каховського водосховища (1593–1638); на правому березі Дніпра, на мисі Микитин Ріг, що нині розташований у межах Нікополя (1638–1652); на острові в гирлі ріки Чортомлик, притоки Дніпра, поблизу теперішнього села Капулівки Нікопольського району (1652–1709); на березі ріки Підпільної, притоки Дніпра, за 5 кілометрів від Старої, або Чортомлицької, Січі (1734–1775). До речі, відтворенням історії козацької Атлантиди ми завдячуємо насамперед випускникові Харківського університету, видатному вченому й письменникові, авторові тритомної «Истории запорожских козаков» (1892–1897), першому директорові (1902–1933) Катеринославського історико-краєзнавчого музею, колекцію котрого він зберіг у шалені роки громадянської війни, академікові Дмитру Яворницькому, чий будинок-музей у Дніпропетровську (так само, як історичний музей, що разом із Дніпропетровським національним університетом нині носить його ім'я), безсумнівно, вартий відвідання.

У березні – липні 1635 р. з метою ізолювати Запоріжжя від України та перешкодити втечі селян на Січ польський уряд на правому березі Дніпра, навпроти Кодацького порогу, збудував земляну фортецю Кодак. Її було споруджено за проектами та під керівництвом відомого французького інженера й картографа Г.Л. де Боплана згідно з новітньою на той час бастіонною системою. Однак дуже скоро, у ніч з 11 на 12 серпня того-таки 1635 р., січовики на чолі з гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Судимою здобули Кодацьку фортецю, зруйнували її мури й винищили гарнізон. 1639 р. Кодак був відбудований. Восени 1648 р. цю стратегічно вельми важливу фортецю за наказом Богдана Хмельницького було захоплено козацьким загоном під командуванням одного з його найближчих сподвижників – корсунського полковника Максима Нестеренка, видатного військового діяча та дипломата 1630–1650-х рр., і перетворено на опорний пункт української армії. На жаль, цей витвір фортифікаційного та свідок козацького військового мистецтва не зберігся до наших днів: 1711 р. за умовами Прутського мирного договору між Росією й Туреччиною Кодак зруйнували разом з іншими фортецями півдня України. Значно стійкішим, зведеним на віки вічні пам'ятником героїчним українським козакам стали слова, сказані про них мудрим і спостережливим творцем Кодацької фортеці Г.Л. де Бопланом: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів… Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі… Вони високі на зріст, вправні, енергійні… Мало хто із козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

Саме з теренів нинішньої Дніпропетровщини, з Микитинської Січі, Богдан Хмельницький, якого на початку 1648 р. було обрано гетьманом Війська Запорізького, розсилав свої універсали, закликаючи населення України до всенародною повстання. І Жовтоводська битва, у якій українське військо здобуло першу велику перемогу у визвольній війні, відбулася у квітні – травні 1648 р. також на території сучасної Дніпропетровської області.

1654 р. переважна частина земель регіону згідно з «Березневими статтями» була приєднана до Росії, Московської держави. Однак його терени ще сто двадцять років, аж до ліквідації останньої Січі, залишалися передусім козацьким краєм. На згадку про цей період дійшли до нас святкові церковні споруди у стилі бароко села (тоді – укріпленого містечка) Китайгород Царичанського району. Також від XVIII ст. залишилася на Дніпропетровщині унікальна пам'ятка дерев'яної народної архітектури. Майстер Яким Погребняк із Нової Водолаги, що на Харківщині, спорудив у Самарі (нині – Новомосковськ) у 1773–1778 рр. єдиний збережений до сьогодні дев'ятиверхий Троїцький собор. За переказами, перед початком будівництва він виконав з очерету модель майбутньої церкви.

Після ліквідації Запорозької Січі її землі увійшли до складу Азовської та Новоросійської губерній, об'єднаних 1783 р. у Катеринославське намісництво (заснований 1776 р. козаком Лазарем Глобою як село Половиця, майбутній Дніпропетровськ дістав 1778 р. назву Катеринослав на честь Катерини II, а 1783 р. – міські права; у 1796–1802 рр. він іменувався Новоросійськом). 1797 р. ця територія увійшла до складу Новоросійської губернії (з 1802 р. – Катеринославська губернія).

Краса катеринославських споруд кінця XVIII – початку XX ст. промовляє сама за себе. Дорогоцінною архітектурною перлиною є Преображенський собор – шедевр геніального А. Захарова. У цій споруді увінчана шпилем дзвіниця, нава та сам храм органічно об'єднані і, на думку фахівців, вражають гармонійністю пропорцій. Знову-таки за оцінкою спеціалістів, яскравим зразком новаторської архітектури раціоналістичного модерну є витвір О. Гінзбурга – театр-клуб Громадського зібрання з великою залою засідань і чудовим вирішенням балконів. З-поміж подібних споруд він був найекстремальнішим за незвичністю образу і став своєрідним прологом, архітектурним символом адміністративно-господарського злету Дніпропетровська за радянських часів.