Реферат: Аспекти журналістської професії

Реферат: Аспекти журналістської професії

Аспекти журналістської професії

Зміст

Вступ

1.   Коли стіл стає круглим

2.   Вміння бачити те, чого не помічають інші

3.   Народження теми

4.   Корисна містифікація

5.   Знання, знання і ще раз знання

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

За основу визначення творчості можуть братися різні фактори: предмет, результат, процес, суб'єкт, метод творчості. Саме цим пояснюється різноманітність дефініцій творчості. Проте в більшості визначень ідеться про творчість як діяльність з вироблення, розробки винаходів, реалізації художньо-естетичних задумів, планів, розв'язання соціальних і теоретичних проблем, як наукове відкриття та ін.

Творчість як розвиток виявляється лише через різні форми людської діяльності, вона властива лише суспільно-історичній істоті – людині. Починаючи з самих витоків людського суспільства, його історії ставлення людини до світу має універсальний, діяльнісний характер. Ця діяльність, з одного боку, виконує функцію виробництва умов життя, з іншого – є предметом життєвого інтересу сама по собі. Отже, конституюючою основою творчості є її взаємодія і взаємовідношення з діяльністю. В переважній більшості концепцій творчість розглядається як певна форма, атрибут діяльності.

Розглядаючи взаємовідношення між творчістю і діяльністю слід враховувати полісемантичний характер діяльності і не зводити творчість до певного її виду.

За предметом (об'єктом) визначилися такі форми творчості: предметно-практична, наукова, технічна, науково-технічна, художня, соціальна/ філософська, релігійна та ін.

Предметно-практична діяльність безпосередньо пов'язана з життєдіяльністю людини, забезпеченням виробництва засобів виробництва та засобів споживання з самого виникнення до сьогоднішнього дня щодо всіх інших видів діяльності (духовної, естетичної, моральної, релігійної та ін.) вона є основоположною. Духовно-практичне освоєння світу здійснюється в таких конкретних формах: релігія, мистецтво, міфологія, мораль, етична і мовна свідомість та ін. Серед найбільш загальних ознак, що властиві будь-якому виду творчості в межах духовно-практичного освоєння світу, є, по-перше, виявлення органічного "сплаву" духовної і практичної діяльності. Творчий синтез має подвійну природу: є синтезом духовних видів діяльності та реалізацією духовного в предметно-практичній сфері;. По-друге, суб'єкт творчості в духовно-практичній сфері постійно зазнає впливу об'єкта. Об'єкт щодо суб'єкта є активним началом, породжує відповідні підходи, напрямки, цілі і завдання творчого синтезу.

У контексті духовно-практичного освоєння дійсності значне місце займає технічна творчість. Технічна творчість – це практична діяльність, орієнтована в кінцевому рахунку на задоволення людських потреб з допомогою зміни матеріального середовища. В машинній техніці людина творчо синтезує, не лише досягнення ремеслового виробництва, а й науки. Отже, особливістю творчості на етапі створення машинної техніки та її функціонування є те, що в ній в евристичні процеси активно включаються досягнення Науки.

1. Коли стіл стає круглим

Що ж таке «круглий стіл»? Адже відомо, що в працівників усіх установ столи звичайні, канцелярські. Та якби якийсь дивак і завів собі круглого, це все одно не дає відповіді на запитання. Проте знайома з роботою газетярів людина знає, що «круглим столом» у практиці роботи працівників редакцій називається зустріч журналістів із спеціалістами народного господарства, науки, культури, коли вони разом вирішують якесь важливе питання, домовляються про його висвітлення або «ведення» в пресі.

Скористаймося з нагоди, послухаймо, про що йдеться цього разу за символічним круглим столом.

У кабінеті завідуючого відділом промисловості зібралися майстри, бригадири, робітники ряду металообробних підприємств міста. У виступі кожного часто повторюються, слова «єдиний наряд бригади». Ось що говорить, наприклад, літній сивоусий майстер:

– Раніше я зовсім не мав часу для того, щоб займатися питаннями поліпшення якості продукції. Міркуйте самі: на дільниці до тридцяти робітників. Щоранку кожному з них треба поставити конкретне завдання, виписати окремий наряд. Одні обточують болванки, другі – фрезерують, треті – проточують пази, четверті – шліфують і т.д. Поки кожному підрахуєш обсяги робіт на наступну зміну – день минає. А треба ще й підсумки підбити зробленому – і теж для кожного окремо.

Якось ми почули, що на передових заводах металісти працюють бригадами, а завдання для них видається одне на колектив. Протягом зміни бригада має виготовити певну кількість деталей. Спробували застосувати цей метод і в себе. Організували дві бригади. У мене одразу – ніби гора з плечей звалилася. Підрахував обсяги робіт, оформив два наряди-завдання – і весь час можна віддавати корисним справам. Допоміг новачкові, підказав уже досвідченому робітникові, в якій послідовності краще виконувати операції на тій чи іншій. деталі, сам подумав над удосконаленням технології, перевірив якість інструменту. Саме цим і повинен займатися майстер на виробництві.

– І ми швидко відчули переваги єдинонарядного методу, – доповнює майстра бригадир. – Головне в цьому, мабуть, – колективна зацікавленість у справі. Поки ми працювали індивідуально, кожен відповідав лише за себе. А якщо за сусіднім верстатом людина простоює або жене брак – то тебе це не обходить. Нехай майстер або начальник цеху за ним стежать. Тепер усі гуртом відповідаємо за кількість і якість зробленого. І одразу змінилися взаємини в колективі. Досвідченіший робітник допомагає новачкові, якщо хтось порушив трудову дисципліну – всі разом беремося його «пропісочувати».

– І що характерно, – включається в розмову робітник, – у всіх з'явився потяг опановувати суміжні професії. Я, наприклад, досі працював тільки на токарному верстаті, а тепер умію і на шліфувальному. Що це дає? Ми завжди можемо прийти на допомогу один одному, гуртом узятися за ту ділянку роботи, яка у прориві. Ось чому продуктивність праці в бригаді підвищилася на 12-15 процентів.

Така розмова відбувалася за «круглим столом» редакції. Потім завідуючий відділом запропонував:

– Товариші, а чи не варто було б вам, ініціаторам впровадження нового методу організації робіт, виступити в газеті? Давайте підготуємо колективний лист-звернення. В ньому ви розкажете читачам, які переваги дає робота бригад за єдиним нарядом, і закличете всіх робітників-металістів наслідувати цей приклад. Треба, щоб на кожному заводі, в кожному цеху зрозуміли, що така організація праці вигідна і робітникам, і державі.

Учасники зустрічі охоче погодились і тут же всі разом заходились писати звернення. Наступного дня його було опубліковано на першій сторінці газети.

Через півроку мені довелося знову зустрітися із знайомим журналістом, завідуючим відділом редакції.

– Ну як? – поцікавився я. – Чи знайшлися послідовники у авторів листа, чи не пробували підрахувати загальний ефект?

– Зважте самі, – відповів завідуючий відділом. – У нашому місті уже є промислові підприємства, де більше половини робітників працює за єдиним бригадним нарядом. А всього на таку форму організації праці перейшло понад шість тисяч бригад. Якщо взяти до уваги що в кожній бригаді, у кожного робітника завдяки цьому продуктивність праці зросла на 10-20 процентів, то стане зрозуміло, що ефект від нововведення – це додаткова продукція на сотні тисяч карбованців!

Тепер ми бачимо, яку корисну справу зробила газета, організувавши цей «круглий стіл». Але треба відзначити, що-якби її робота обмежилася тільки опублікуванням листа-звернення, новинка не увійшла б у життя так швидко. Мало не в кожному номері друкувалися матеріали на цю тему. Щоб вони одразу звертали на себе увагу, журналісти придумали спеціальну рубрику: «Ключ до успіхів – єдиний наряд бригади». Газета надала трибуну робітникам, бригадирам, майстрам, інженерам, економістам, які ділилися з колегами досвідом – адже на кожному виробництві інша специфіка, інші умови. Газета не раз критикувала керівників тих заводів, які не хотіли серйозно займатися новою справою.

У народі кажуть: «Одна голова – добре, а дві – краще»! Ще краще, коли якусь проблему розв'язує цілий гурт розумних людей. Під час цієї зустрічі було вироблено дві магістральні лінії розгортання масового змагання.

Одна з них полягає ось у чому. Все наше місто, говорили учасники зустрічі, складається в колективів. Завод, магазині школа, автопарк – люди не живуть окремо, самі по собі. Тому похід за зразкове місто доцільно починати з того, що спочатку окремі колективи завоювали право називатися зразковими. Треба розробити умови такого змагання. Деякі вимоги будуть однакові для всіх – високопродуктивно і якісно працювати, зразково поводитись у громадських місцях у побуті. А інші мають бути характерними саме для певного колективу. У школі – це успішність учнів, у магазині –робота без скарг і т.д.

Редакція прийняла цю пропозицію і завела па сторінкам газети рубрику «Від зразкового колективу – до зразкового міста». І в тому, що таке змагання широко розгорнулося, що тепер у Києві вже близько двох десятків промислових підприємств, будівельних, торговельних та інших організацій мають високе звання зразкових, є певна заслуга і журналістів.

Друга пропозиція зводилася до того, щоб на початковому етапі змагання для кожного з дванадцяти адміністративним районів міста намітити головну тему. Наприклад, один район бореться за відмінне транспортне обслуговування, другий – за зразкову постановку охорони здоров'я, третій – за благоустрій.

Можуть сказати: в зразковому місті в усіх районах повинні чітко курсувати трамваї та автобуси, скрізь мають бути добре впорядковані вулиці, площі, сквери, подвір'я, в усіх поліклініках хворих повинні зустрічати чуйні й уважні лікарі. Це так. Але ж ішлося тільки про перші кроки змагання.

Учасники зустрічі в редакції виходили з того, що трудящі кожного району набудуть досвіду у певній галузі і потім зможуть поділитися ним з іншими районами.

2. Вміння бачити те, чого не помічають інші

Ми вже говорили про те, що написати статтю до газети чи журналу може, власне, кожна письменна людина. Щоб викласти на папері якийсь цікавий факт, не обов'язково бути Журналістом.

Нині, мабуть, кожен учень середніх класів міг би підготувати кореспонденцію для стіннівки, піонерської або комсомольської газети.

Але журналістові треба ригати щодня. Він повинен завжди знаходити теми, які хвилювали б читачів, викликали у них Жвавий інтерес, він повинен уміти відгукнутися на події або ідеї одразу ж, щойно вони виникли, і написати про них стисло, але цікаво й оперативно.

Які ж якості потрібні для того, щоб стати журналістом? На це запитання Василь Пєсков відповів: «...природна «іскорка» в нашій справі необхідна. Без цього, хоч би якою була людина освіченою, начитаною, старанною, журналістика стане для неї мукою і сама вона в газеті, в журналі буде баластом»,

Український публіцист, декан факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка професор Дмитро Михайлович Прилюк, розказуючи майбутнім журналістам про три види бачення навколишнього світу – я буденне, наукове і художнє, міркує так:

– Припустимо, ви прийшли в сад теплої весняної пори. Цвітуть яблуні, груші, сливи. Стрункі ряди дерев, зелена травиця в міжряддях, приглушене гудіння бджіл і щебетання птаства на тополях довкола цього царства цвітіння. Гарно, приємно, легко на душі...

Це – буденне бачення саду, майже фотографічне його сприймання. Є загальне тло і загальне враження. Таким бачать сад люди, які звиклися і з цвітінням дерев, і з щебетанням птаства, і з смарагдовим буянням трав.

Та ось у той же сад прийшов досвідчений садовод. На його обличчі стурбованість: виявляється, мало в саду бджіл, повільно відбувається запилення, до того ж багато на деревах і пустоцвіту, що не дасть зав'язі, а на корі стовбурів, не обмазаних вапном, з'явилися шкідники; час уже б і закрити вологу в міжряддях, обкопати саджанці; вітер повернув з півночі, можна чекати заморозків, тому слід завезти сухого гною і хмизу для обкурювання дерев...

Це вже інше бачення саду, значно детальніше і кваліфікованіще. У спеціаліста з'являються думки, як допомогти 1 садові, що слід зробити, аби він краще вродив.

Прийшов помилуватися садом і поет. Він бачить ті ж ряди | дерев, те ж запашне цвітіння, але бачить по-своєму.

Цвітуть бузки, садок білів

І тихо ронить пелюстки,

Напівзабуте знову мріє,

Як помах милої руки.

Весняний сад навіяв Максимові Рильському образ, що виражав певний душевний стан; цей образ, втілений у віршовані рядки, і є художнім зображенням побаченого.

Отже, одну й ту саму річ можна бачити по-різному. Журналіст має володіти всіма видами сприймання предмета. Та найголовніше – вміння знаходити незвичайне у звичайному.

...Якось старий московський журналіст Павло Олександрович Рогозинський завітав до Міністерства морського флоту.

– Як ти невчасно! – з досадою зустрів його знайомий працівник міністерства. – Нічого цікавого немає. Зайди краще на тому тижні. Зараз ніколи, роботи – тьма-тьмуща, а тут ще новий острів...

– Який острів? – спитав Рогозинський.

– Я ж сказав: новий. На Чорному морі... Мороки з ним, чорт забирай, – на карти нанести, назву треба придумувати.

– Звідки ж він узявся? – не зрозумів журналіст.

– Звичайне виверження вулкану. Ось тобі й острів.

– Виверження вулкану? На Чорному морі? Новий острів? – широко розплющив очі Рогозинський. – І ти кажеш – нічого нового?

– А що ж тут особливого? Біля Темрюка на дні моря є грязьові вулкани. Іноді вони починають діяти і стільки викидають усякої всячини, що утворюються острови. Виникне острів – хвилі його швидко розмиють. Аж ось, дивись, неподалік інший з'явився. Одне слово, – кочові острови.

Журналіст не став більше забирати часу у свого заклопотаного приятеля. Інформація під заголовком «Кочові острови» наступного ж дня з'явилася в пресі.

– Вам просто поталанило! – із заздрістю сказав Рогозинському його молодий колега. – У мене ж – нічогісінько нема, жодної теми. Та й спека страшенна – сорок градусів! У Москві такого ніколи не було...

Рогозинський одразу зв'язався по телефону з Інститутом прогнозів, роздобув потрібний матеріал і написав інформацію «Небувала спека у Москві».

От що значить у буденному, здавалося б, незначному вміти знаходити «раціональне зерно» – цікавий факт.

...У першій половині липня 1928 року молодий журналіст Леонід Кудреватих, який працював у газеті «Вятская правда», потрапив до села Вохма, що лежить у північних лісах за сто кілометрів від залізниці. Не було тут ні електричного освітлення, ні телефонного зв'язку. Щоправда, у Вохмі функціонували поштове відділення і телеграфний апарат.

Пішов журналіст на ту пошту, щоб відправити у Вятку телеграму. Однак йому в цьому відмовили. Пояснили:

– Ось уже четверту добу тримаємо прямий зв'язок лише з Москвою і тільки на вимогу Миколи Шмідта...

Глянувши на здивоване обличчя журналіста, працівниця пошти сказала:

– Хіба не чули? З експедицією Нобіле, що на дирижаблі «Італія» летіла на Північний полюс, скоїлося лихо. Про це першим дізнався Микола Шмідт...

Для молодого газетяра все це було несподіванкою: про катастрофу з дирижаблем він досі нічого не знав, як і не знав, хто такий Микола Шмідт і як йому вдалося першим довідатися про таку пригоду.

Розшукати в селі потрібну людину, звісно, зовсім не важко.

На околиці в облямівці квітучого садка стояв старенький будиночок. Над ним височіла жердина, від якої до верхівки стрункої ялини тягся дріт – антена аматорського радіоприймача, змайстрованого сином місцевої вчительки Миколою Шмідтом.

Радіоаматор охоче показав гостеві свій приймач.

– І невже ця річ може приймати передачі з далекої відстані? – спитав Кудреватих.

– А от зараз самі переконаєтесь. Справді – чутність чудова.

Так от, у ніч з другого на трете липня 1928 року Микола Шмідт, як сам він висловився, «прогулювався» по ефіру. І раптом несподівано долинули сигнали: SOS... SOS...

А потім: «Італія, Нобіле...»

– Я добре розуміюся на сигналах, – розповідав радіоаматор, – і одразу збагнув, що експедиція Нобіле потребує негайної допомоги, порятунку. Я вирішив про це сповістити! Москву. І дав телеграму. Москва негайно ж відгукнулась.! Попросили терміново якомога докладніше розповісти про тел як мені пощастило дізнатися про експедицію. Послав ще одну телеграму. Після цього зі мною встановили постійний телеграфний зв'язок.

На підтвердження своїх слів Микола показав журналістові одержані телеграми. Ось одна із них: «Повідомте про схемні вашого апарата. Сьогодні о двадцятій годині плавуча база «Чітта ді Мілано» має встановити двобічний зв'язок з Нобіле. Слухайте уважно... Телеграфуйте про результати...»

Микола Шмідт уже не проводив експериментів зі своїй приймачем. Він цілодобово чергував біля нього, тримаючись однієї хвилі. І саме йому пощастило прийняти ще одне важливе повідомлення: .

«Шторм. Норд-вест. SOS. SOS. Петерман». (Як з'ясувалося, на дирижаблі «Італія» острів Файн біля Шпіцбергене помилково прийняли за острів Петерман.)

Зустріч з радіоаматором наштовхнула газетяра на цікаве тему. На попутних конях він дістався до станції Шабаліно і звідти надіслав телеграфом до своєї редакції кореспонденцію «Хто перший почув сигнали «Італії». Цьому матеріалові судилося обійти сторінки не лише радянських, а й багатьох зарубіжних газет.

....У 1947 році один з провідних нині радянських політичних оглядачів, Герой Соціалістичної Праці Юрій Жуков купив у Парижі, де був у відрядженні, підручник російської мови «Русский без труда», що вражав безглуздістю підібраних текстів і безграмотністю. Коли він приїхав до Москви, то показав своє «надбання» старшому товаришеві – видатному газетяреві Давиду Заславському.

– Ні, друже, ви помиляєтесь. Це не тільки безглуздя і безграмотність. Тут, мені здається, справа серйозніша. Позичте-но мені цю книжечку, спробую в ній розібратися...

Наступного дня Заславський приніс до редакції «Правды» фейлетон «Без труда и стыда», в якому переконливо довів, що видавці цього «підручника» навмисне плели нісенітницю про життя в Країні Рад, тенденційно підбирали висловлювання наших заклятих ворогів.

Заславський дотепно зазначив, що цю книжечку правильніше було б назвати не «Русский без труда», а «Белогвардейцы без стыда».

– Старійшина нашого цеху, – згадує Юрій Жуков, – подав мені, молодому журналістові, урок політичної гостроти в розумінні найдрібніших деталей ідеологічної боротьби.

Отже, загострена увага, спостережливість, уміння помічати цікаве й багатообіцяюче в тому, до чого інші виявляють байдужість, – одна з дуже важливих граней літературного таланту. Без неї не можна стати справжнім журналістом. Але цього ще замало.

3. Народження теми

За образним висловом Олексія Максимовича Горького, теми не добуваються з повітря, як, скажімо, азот. Матеріалом для них служать спостереження, порівняння, вивчення – зрештою, факти. Але встановити факт – це лише половина діла. Факт – тільки сировина. Не можна смажити курку разом з пір'ям, а схиляння перед фактом якраз і призводить до того, що нерідко змішується випадкове, неістотне з суттєвим, типовим. Треба вміти «вискубувати неістотне, оперення факту», вміти вибирати суть. А це вже – мистецтво.

Особливість мислення митця – чи то літератора, чи тот художника така, що якась деталь, випадковість, ненароком почуте слово можуть несподівано збудити фантазію, підказати тему, а то й сюжет твору.

– Пес-жебрак, «постійний гість» одного з ресторанів Кисловодська, відгукнувся на кличку «Шарик»: підійшов до мого столу за подачкою, – згадує Сергій Михалков, – а за хвилину повернув голову до іншого столика, відгукнувшись на кинуте йому: «Бобик!»

Цей маленький, здавалося б, незначний факт наштовхнув на тему, з якої народилася байка «Шарик-Бобик», що таврує людей без гордощів і самолюбства, які не бажають чесно працювати і промишляють чим удасться.

Тема для газетного виступу часто народжується з єдиного факту, про який можна дізнатися навіть випадково, а от визріває вона інколи досить повільно – після зустрічей з десятками людей, копіткої праці в архівах, докладного ознайомлення із спеціальною літературою тощо.

Український публіцист Олександр Михалевич у Москві на Новодівичому кладовищі, неподалік од могили Олександра Довженка, випадково звернув увагу на скромний пам'ятник з написом: «Другові Радянського Союзу Пекстону Гіббену».

Михалевич майже нічого не знав про цю людину.

Журналіст зацікавився долею американця, похованого y Москві. Дізнався, що Пекстон Гіббен свого часу здобув учений ступінь магістра мистецтв у Гарвардському університеті, став дипломатом, а останні роки свого життя присвятив журналістиці та громадській діяльності.

У 1921 році Гіббен мандрував по Радянському Союзу, надсилав правдиві кореспонденції до американських газет. Потім видав книжку «Голод у Росії», а невдовзі ще одну – «Реконструкція в Росії». У своєму заповіті Гіббен просив поховати його в нашій країні.

Тривалий пошук публіцистом людей, які знали Гіббена увінчався цікавою літературною розповіддю про аристократа, якого полонили марксистсько-ленінські ідеї, пафос комуністичного будівництва. Цей представник капіталістичного суспільства побачив у першій в світі соціалістичній державі я велике майбутнє людства.

Журналіст написав усього кілька сторінок про Пекстона Гіббена, а пошук, підготовка матеріалу зайняли в нього не один місяць.

Скільки потрібно було наполегливості і зусиль, щоб розкрити цікаву тему!

Подібні ситуації виникали в творчому житті багатьох журналістів. Певна річ, видатні журналісти – люди непересічної долі. їхня невтомна праця, прийоми роботи – зразок для нових поколінь працівників радянської преси. Однак про цікаві і разом з тим повчальні приклади журналістського пошуку могли б розповісти не тільки вони. Захоплюючі мандрівки в невідоме доводилося здійснювати й авторові цих рядків – рядовому численної журналістської армії.

4. Корисна містифікація

Як будівельник не може звести дім, не маючи блоків, панелей, цегли, металоконструкцій, так і журналіст не може нічого створити, не маючи певних знань, умінь та навичок.

Щоб краще, глибше вивчити тему, яку він має намір висвітлювати, газетяреві нерідко доводиться на певний час змінювати навіть професію. Такий прийом – виклад матеріалу через розповідь журналіста, що змінив свій фах, – у радянській пресі вперше застосувала Лариса Рейснер.

Прагнучи дізнатися, як живуть німецькі пролетарі під час економічної кризи, вона у 1923 році працювала у Берліні! рознощицею молока. Це допомогло написати блискучий репортаж «Молоко», де яскраво розповідалося про життя німецьких робітників, їхні злидні і поневіряння.

Доречно нагадати, що відомий радянський журналіст Михайло Кольцов так охарактеризував роботу газетяра:

«Все треба побачити, відчути, оцінити і не помилитися. Треба бути чесним «вухом і оком» своїх читачів, не зловживати їхнім довір'ям, не утруднювати їх казна-чим під виглядом важливого і не упускати дрібниць, що можуть визначати істотне».

Девіз Кольцова – писати тільки про те, що бачив на власні очі і що продумав власним розумом. Він перший серед журналістів зробив на літаку «нестерівську петлю» і потім описав це у захоплюючому репортажі.

Під виглядом сходознавця, який цікавиться старожитностями, він проник у буддійський монастир, завдяки чому зумів переконливо викрити в своїх статтях релігійне мракобісся.

Шлях вивчення проблеми, який обрав Кольцов, ставши водієм московського таксі, виявився найефективнішим, бо дав йому змогу розкрити питання мовби «зсередини», в усіх його аспектах. Три дні провів журналіст за кермом, зустрічався і розмовляв з десятками людей. А потім написав репортаж, а який і досі може бути зразком журналістської майстерності.

Іншим разом Кольцов посів місце діловода у районному загсі: і знову – кілька яскравих «контурів людської поведінки», роздуми про порядки в установі, яка в жодному разі не повинна бути бюрократичною...

Енергія та репортерська ініціатива у Кольцова були невичерпні, як і невичерпною була його ерудиція. Як багато він знав і скільки найрізноманітніших речей умів робити! Він добував по-справжньому сенсаційні матеріали. А що таке сенсація?

В газетах та журналах буржуазних країн сенсації приділяється велика увага. Що ж цікавить їхніх репортерів? Погортаймо сторінки деяких видань. Ось у щотижневику великий фоторепортаж про катастрофу пасажирського літака. Він загорівся на самому злеті, і фотокореспондентові, який випадково був на аеродромі, вдалося зробити ряд знімків. На першому ми бачимо язики полум'я, що охопили фюзеляж, на другому – приземлення, далі вибух, обгорілі трупи пасажирів, невелика група щасливчиків, яким вдалося врятуватися, – перекошені, спотворені жахом обличчя, сльози...

Навіщо це? З позицій радянської моралі смакування трагедії – не гідна журналіста справа. А в капіталістичних газетах та журналах саме за такі матеріли платять великі суми. Бо вони допомагають відвернути увагу читача від проблем, які буржуазна пропаганда всіляко намагається затушувати. Справді, почитає безробітний такий-от репортаж і на якийсь час забуде про власну біду. Тому й рвуться репортери з мікрофонами до паралізованої горем жінки, у якої в цій катастрофі загинуло двоє дітей, прагнуть вирвати у неї хоч кілька слів інтерв'ю. Бо кожне таке слово оцінюється десятками, а то й сотнями доларів.

Буржуазні репортери можуть годинами вичікувати, щоб спіймати в кадр людину, яка вирішила покінчити життя самогубством, присвячують величезні матеріали гангстерам, вбивцям, керівникам різних банд, не шкодуючи барв для опису їхніх «подвигів».

А скільки горя зазнають від них популярні кіноактори, співаки, художники! Мисливці за сенсацією беруть їх просто в облогу. Вони потайки перелазять через паркан, яким огороджено будинок відомої кінозірки, щоб зробити кілька знімків, переслідують її на роботі, на вулиці, на відпочинку. Саме репортери мало не довели до самогубства відому французьку кіноактрису Бриджит Бардо, засипаючи пресу брехнею та напівбрехнею про її особисте життя.

Радянська преса, а також прогресивна зарубіжна рішуче відмовляються від подібних «сенсацій». У неї зовсім інша мета. Проте термін «сенсаційний матеріал» живе і в нас. В чому його відмінність, ми побачимо на кількох прикладах.

Якось наприкінці 50-х років прогресивний американський журналіст Джон Г.Гриффін, що часто виступав з викривальними статтями про расову дискримінацію в Сполучених Штатах Америки, вирішив зробити небезпечний експеримент. Він наклав на обличчя чорний грим, одягнув перуку і перетворився на негра. Не один день подорожував Гриффін вулицями міст американського Півдня, де расисти почуваються особливо вільно. Він їздив у транспорті «тільки для чорних», харчувався у відповідних їдальнях, не раз ставав об'єктом тяжких образ з боку тих, хто ще й тепер готовий за найменшу провину лінчувати негра, ризикував життям...

А потім опублікував про все пережите докладний щоденник. «Цей документ відчаю і мороку, – згадував Гриффін, – звинувачує не окремих осіб, а швидше систему, яка відмовляє людям у їхніх людських правах».

Це була справді сенсаційна, у кращому розумінні цього слова, книжка. Але авторові довелося розплачуватися за неї. Куклукскланівці почали його переслідувати, погрожували! вкоротити віку. І журналіст разом із своєю сім'єю змушений був залишити рідний дім, виїхати в інше місто.

Немало справжніх подвигів здійснила революціонеркам журналіст буремних років громадянської війни Лариса Рейспер. її відрядження за нарисами чи репортажами не раз ставили жінку в таку ситуацію, коли доводилося важити життям. Вона була першою в світі жінкою-моряком і створила літопис подвигів Волзько-Каспійської флотилії, написала серію чудових нарисів з Афганістану, який щойно одержав незалежність, їздила на Урал, спускалася з робітниками в І рудники, шахти – і все це заради правдивої розповіді в газеті чи журналі.

Легендами оповите ім'я Михайла Кольцова. Одного разу Кольцов дізнався (це було в двадцяті роки)Я що в німецькому місті Зонненбурзі страждає засуджений до по життєвого ув'язнення революціонер Макс Гельц. Потрапивши в це місто, журналіст дістав чужий паспорт і всякими і правдами і неправдами добився побачення з ув'язненим. А потім у газеті «Правда» розповів про героя-революціонера, про його товаришів, про те, яких нелюдських тортур зазнають мужні борці за справедливість.

Згодом, вийшовши на волю, Макс Гельц так розповідав про цю зустріч:

«За вісім років мого перебування у в'язницях Німеччини дуже часто моїм друзям та партійним товаришам заборонялося відвідувати мене.

Коли прийшов адвокат, що захищав, мені навіть заборонили простягнути йому руку для вітання.

Треба вважати справжньою сенсацією удачу радянського журналіста, який потрапив «контрабандним способом» просто до моєї камери.

Ми, в'язні Зонненбурзької тюрми, щоправда, чули про російського «правдиста», про «несамовитого» Михайла Кольцова, але ніхто з нас не знав його особисто, і нам навіть на думку не спадало, щоб журналіст із Радянського Союзу потрапив усередину залізного кільця нашої ізоляції».

Цю акцію радянського журналіста німецький революціонер назвав сенсацією. І мав для цього всі підстави.

У важкі роки, коли в ряді країн Європи рвався до влади фашизм, Михайло Кольцов, постійно ризикуючи життям, об'їздив багато капіталістичних держав. В Італії йому вдалося зустрітися з керівником фашистської банди Муссоліні, в Югославії він взяв інтерв'ю у колишнього царського генерала. А коли почалася громадянська війна в Іспанії, він був одним із перших журналістів, хто вів свої репортажі просто з передової.

І в наш час радянським журналістам не раз доводиться відвідувати «гарячі точки» планети, щоб донести слово правди до мільйонів читачів. З хвилюванням дивимося всі ми телевізійні передачі з півдня Африки, де точиться жорстока боротьба поневолених расистами народів, читаємо у газетах і журналах гнівні репортажі.

Така сенсація потрібна радянській пресі. Заради добування таких матеріалів наші журналісти долають важкі дороги, які вони обрали разом із своєю професією.

Ким тільки не довелося побувати журналістам у наші дні! Офіціантами у ресторанах і шоферами, провідниками поїздів і міліціонерами, продавцями і листоношами...

За веселою і легкою зовні містифікацією – важка, незвична, а інколи й неприємна праця.

5. Знання, знання і ще раз знання

Газетяр мусить багато, – дуже багато знати. Він повинен бути добре обізнаним у різних галузях громадсько-політичного життя, науки, культури. Різнобічна обізнаність – одна з основних рис журналіста. На цю особливість журналістської професії вказував Фрідріх Енгельс, про творчу майстерність якого Карл Маркс писав: «Він – справжня енциклопедія. Здатен працювати у будь-яку годину дня і ночі, після їжі і натщесерце, швидко пише і кмітливий, як чорт».

Сміливо можна сказати, що в цій характеристиці Енгельса сформульовані основні вимоги до журналіста, працівники преси повинні вчитися все життя, стежити за новим у тій галузі, про яку вони беруться писати. Адже не можна пропагувати застарілі прийоми й методи роботи, «з ученим виглядом знавця» давати рекомендації чи відбутися загальним описом подій і фактів.

Колись відомий письменник і журналіст Юрій Олеша у колі друзів іронізував над «майстрами» газетних штампів: «Як пишеться нарис? Входимо. Бронзове сонце золотить середину подвір'я. Назустріч від воріт ливарного цеху рухається міцна, кремезна постать. Я пізнаю з першого погляду Івана Дмитровича Петрекова. Ще на ходу він простягає мені свою широку, закіптюжену долоню...»

Подібні банальні описи, що часом «мандрують» у безталанних авторів з матеріалу в матеріал, певна річ, не хвилюють читачів, не допомагають їм чітко уявити собі образ людини, про яку йдеться.

Нерідко трапляються у газетах поверхові описи тих або інших подій: журналіст сам не розібрався в їхній суті, не знає предмета, про який пише. Згадаємо у зв'язку з цим слушні слова Віри Кетлінської: «Щоб написати одну сторінку, треба мати змогу написати про те ж тридцять сторінок...»

Автор славнозвісної п'єси «Людина з рушницею» Микола Федорович Погодін згадує випадок із своєї журналістської біографії, що став для нього чудовим уроком на все життя. За наказом тодішнього секретаря редакції «Правды» Марії Іллінічни Ульянової він виїхав до Азербайджану, щоб написати про хід видобутку нафти. Молодий газетяр об'їздив промисли, поговорив з людьми. Побачив: стоять бурові вишки, насоси. Тиша. Чистота. Попоїздив з тиждень і відчув, ще нічого путнього написати не зможе. Звернувся до головного інженера «Азнафти» з проханням підібрати літературу з питань нафтовидобутку – від найпопулярнішої до спеціальної.

Спека в Азербайджані була страшенна, до сорока градусів. Обливаючись потом, початкуючий журналіст, не виходячи з готелю, як сумлінний учень, читав усе підряд, починаючи від історії видобутку нафти і кінчаючи описом сучасного на ті часи бурового інструмента «риб'ячий хвіст». І лише після того, як здобув певні знання, знову поїхав на промисел. Те, що до цього «мовчало», «заговорило». Люди охоче розмовляли з журналістом, який добре розумівся у виробничих питаннях, розповідали про свої успіхи і невдачі.

Погодін написав нарис про нове у нафтовидобутку, про технічний переворот на Апшеронському півострові і показав його заступникові начальника «Азнафти». Той уважно прочитав нарис і сказав авторові: «Можу рекомендувати тебе і на посаду начальника нафтового району. Ти вже добре «підкувався».

Це була найвища оцінка роботи кореспондента.

...Люди ще тільки почали знайомитися з повітряним океаном, на незграбний, схожий на етажерку аероплан дивились як на чудо, а партія поставила завдання – залучити до роботи в авіації сто тисяч комсомольців. Розширювалася мережа повітряних сполучень, будувалися нові аеровокзали, почала створюватися літакобудівна промисловість, але для багатьох авіація все ще залишалася загадковою і таємничою і мало хто з молодих людей на початку тридцятих років виявляв бажання присвятити своє життя освоєнню п'ятого океану. Авіацію треба було пропагувати. І група молодих працівників «Комсомольской правды» Євген Рябчиков, Юрій Жуков, Олена Кононенко, Леонід Коробов і Юрій Корольков, щоб із знанням справи інформувати читачів про розвиток авіації, вирішили самі навчитися керувати літаками, стрибати з парашутом.

– Це, – згадував Євген Рябчиков, – зближувало нас з льотчиками, парашутистами, конструкторами. Вони бачили в нас своїх...

Рябчиков одержав свідоцтво пілота. Пізніше він налітав, правда, не льотчиком, а пасажиром, понад півтора мільйона кілометрів. Його охоче брали з собою в польоти «дідусь російської авіації» Борис Россинський, перший полярний льотчик Борис Чухновський, уславлені випробувачі Валерій Чкалов, Михайло Громов, Володимир Коккінакі. Першим з радянських журналістів Євген Рябчиков полетів на реактивному літаку і на вертольоті.

Закарбувалася у пам'яті талановитого репортера поїздка до Ціолковського: «Над Калугою світив місяць. Десь за річкою співали біля вогнища косарі. Я зачинив за собою хвіртку, сів на дерев'яну лавку і подумав: «Чи не сон все це? Щойно я, слухаючи напівглуху людину, зробив з нею казкову подорож до Місяця. А тут... цокіт копит конячки, що протрюхикала по бруківці, далека пісня на росяній сіножаті, запаморочливий запах аптекарської ромашки на сонній вуличці...»

Зустріч з Ціолковським багато значила для молодого журналіста. Він захопився вивченням питань ракетобудування, потоваришував з ентузіастами, які за покликом сердець створювали першу в світі ракету. І закономірно, що через тридцять років після її запуску саме Є. Рябчиков узявся за написання репортажів, а згодом і сценаріїв космічної епопеї: «Перший рейс до зірок» – про Юрія Гагаріна, «Знову до зірок» – про Германа Титова, «Зоряні брати» – про Андріана Ніколаєва та Павла Поповича і «Зоряний шлях» – про Валерія Биковського і Валентину Ніколаєву-Терешкову...

Провідний радянський публіцист Микола Грибачов рекомендує молодим журналістам: «Хлопці! Пильнуйте! Ніколи не вважайте, що ви багато знаєте, – голова не шлунок, її треба годувати з ранку й до вечора всіма можливими і доступними засобами. І чим більші в неї запаси, тим краще вона робить те, для чого призначена».

Перш ніж сісти писати, доводиться читати або перечитувати допоміжні матеріали, звертатися по найрізноманітнішії довідки.

Ось маленька ілюстрація до цього. Кореспондент «Правды» Віктор Маєвський, щоб написати у нарисі про Бельгію дві сторінки про битву в Арденнах, ознайомився з рядом документів, переглянув у Лондоні хронікальний фільм «Битва на дузі», присвячений цій події, перечитав усю нашу мемуарну літературу про наступ Радянської Армії у січні сорок п'ятого року.

Інакше й не може бути.

На запитання: «Якими знаннями, на вашу думку, має бути озброєний журналіст?» – відома нарисистка Тетяна Тесс відповіла: «Журналіст не може бути всезнайком, але він обов'язково має бути добре обізнаний у питаннях, про які пише. Чим ґрунтовніша обізнаність, тим легше писати. Свого часу я вчилася в консерваторії по класу рояля, але давно вже не граю. А от знання, набуті в консерваторії, допомагають у журналістиці, в письменницькій роботі... Не тільки тому, що я розумію музику, хоч музичних рецензій не пишу; завдяки знанню музики якось загострено відчуваєш ритм і звучність написаного речення, обсяг і композицію нарису, оповідання і, що не менш важливо, щільність тексту».

У наш час, коли авіація казково скоротила відстані, поїздки радянських журналістів за кордон стали повсякденністю. Буває за кордоном і Тетяна Миколаївна.

– При цьому, – підкреслює вона, – дуже важливе знання іноземних мов. Під час перебування в Англії, Австралії та Сполучених Штатах Америки мені дуже допомогло знання англійської мови, якою я вільно володію. Я не зуміла б написати книжку «Американки», коли б не знання англійської мови.

Кореспондент «Известий» Микола Хохлов пригадав якось курйозну історію, в яку попав європеєць, що мандрував по Східній Африці. Він знав усього кілька речень на поширеній там мові суахілі і запитав одного африканця, як його звуть. Африканець відповів: «Тумболинаньгома, бвана...» Щоразу, зустрічаючись із цим чоловіком, європеєць так і величав його: «Тумболинаньгома». За кілька місяців, трошки вивчивши суахілі, європеєць дізнався, що африканець при першій зустрічі з ним сказав: «У мене болить живіт...»

Глибокозмістовні і художньо досконалі статті, кореспонденції, нариси, репортажі можуть бути лише наслідком ґрунтовних знань предмета або явища, про які йдеться, і наполегливої праці. Часи, коли можна було знати про все потроху і намагатись писати на такому хиткому фундаменті, давно минули. Наша доба бурхливої науково-технічної революції, розвитку культури народу змінює характер праці, отже, і підготовку до неї. Це повною мірою стосується й журналістики. Тепер одна особа не може кваліфіковано, із знанням справи висвітлювати, питання будівництва і, скажімо, промислового виробництва, сільського господарства і мистецтва, освіти і побутового обслуговування...

Серед багатьох журналістських імен, які стали популярними, можна назвати Ярослава Голованова, Віктора Понедельника, Лідію Вірину, Симона Соловейчика... До їхнього голосу прислухаються, бо репортажі й огляди, наприклад, Ярослава Голованова, – то справжні наукові розвідки, в яких літературна майстерність поєднується з роздумами фахівця-інженера; бо кореспонденції Віктора Понедельника – в минулому відомого футболіста – відзначаються глибоким проникненням в усі перипетії і тонкощі спортивних поєдинків; бо рецензії і нариси театрознавця Лідії Віриної є результатом вдумливого аналізу психології творчості акторських колективів та окремих митців; бо статті і книжки Симона Соловейчика, який тривалий час учителював, хвилюють вболіванням за школу, за її подальший розвиток і вдосконалення.

Висновки

Можна зробити такі висновки. Основою класифікації форм творчості є певний синтез видів освоєння дійсності (предметно-практична, духовно-практична і духовно-теоретична). Стержневий вид діяльності слугує критерієм віднесення творчості до тієї чи іншої форми. Гетерогенність форм творчого синтезу зумовлюється методами, предметами, результатами, етапами (структурою), суб'єктами творчості. Піраміду форм творчості немовби завершує духовно-теоретичний синтез, який генетично є найбільш пізнім феноменом, а функціонально є вираженням найбільш абстрактних смислів. Духовно-теоретичний синтез здійснюється на основі не емпіричних, а ідеалізованих (абстрактних) об'єктів, які існують як смисли понять (категорій) теоретичної мови, а не як конкретна предметна реальність.

Безумовно, в теоретичних та ідеалізованих абстрактних схемах знайшли синтетичне відображення тенденції, властивості, закони об'єктивної реальності. Всі форми творчого синтезу взаємопов'язані і взаємопроникають одна в одну. Предметно-практичне виробництво і художня творчість, ремесло і мистецтво, технічна і наукова діяльність історично і соціокультурно тісно взаємообумовлені, вони випливають одна з іншої, одна одну доповнюють, у великому цілісному творчому синтезі.

Історії ці дуже повчальні. Справді, журналіст – не слідчий, але він мусить бути пильним, якщо дорожить власним авторитетом, добрим ім’ям і честю своєї газети.

Робота в газеті, говорив один із засновників української радянської журналістики Юрій Яновський, виробляє «велике почуття відповідальності перед читачем: факти повинні бути перевірені, приведені до належного політичного звучання, діалоги – достовірні».

Працівники редакцій особливу увагу приділяють пошукам джерел правдивої, об'єктивної інформації. Вишукують для цього і відповідні форми роботи. До співробітництва в газетах та журналах залучають авторитетних спеціалістів, а на великих підприємствах, будовах, в учбових закладах створюють на громадських засадах кореспондентські пункти. Часто на газетних сторінках, припустимо, обласних видань вміщуються матеріали, підготовлені працівниками редакцій районних та міських газет тощо.

Список використаної літератури

1.   Вайшенберг З. Повинна журналістика: Навчальний посібник / За загал, ред. В.Ф.Іванова. – К.: Академія Української преси, 2004. – 262с.

2.   Михайлин І.Л. Основи журналістики. Підручник. – К.: ЦУП, 2002.

3.   Москаленко А. Теорія журналістики. Навчальний посібник. – К.: „Експрес–об'ява". 1998. – 336с.

4.   Техніка репортажу. Практичні поради журналістам. – К.: Інститут масової інформації (Київ), Центр підготовки й вдосконалення журналістів (Париж), 2000. – 60с.

5.   Чекмишев О.В. Основи професіональної комунікації. Теорія і практика новинної журналістки. – К.: ВПЦ „Київський університет", 2004. – 129с.

6.   Василенко М.К. Функціонування групи інформаційних жанрів пресової журналістики в сучасних соціально-економічних умовах. Наукові записки Інституту журналістики. Том 9. жовтень-грудень 2002. Київ.

7.   Капелюшний А.О. Практичний посібник-довідник журналіста. – Львів: ПАІС, 2004. – 576с.

8.   Нерух О.О. Першооснови журналістської творчості. Навчальний посібник для студентів філологічного факультету, спеціальність „журналістика". – Харків: „Світ дитинства", 2000. – 106с.

9.   Мельник Г.С., Тепляшина А.Н. Основы творческой деятельности журналиста. – Санкт-Петербург.: ЗАО „Питер", 2004. – 271с.

10.         . Миронченко В.Я. Основи інформаційного радіомовлення. – К.:ІЗМН. 1996. – 440с.

11.         Різун В.В., Трачук Т.А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. над. Ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 232с.

12.         Різун В.В. Основи журналістики у відповідях та заувагах / Київський національний університет ім. Тараса Шевченко. – К., 2004. – 80с.

13.         Уроки журналістики і життя. Книга роздумів, спостережень, спогадів випускників одного курсу – Київ: Ват „Видавництво „Київська правда", 2002.

14.         Ширченко Я.І. Кодекс професійної етики українського журналіста – основа правової діяльності мас–медіа. // Українське журналістикознавство. – Київ. 2003. – Вип. 4. – С.37-41.

15.         Фихтелиус Эрик. Десять заповедей журналистики. – Вернамо, Швеция: Sveriges Utbildningsradio AB, 1999. – 155с.