Дипломная работа: Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України

Дипломная работа: Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Кафедра історії України

Антифашиський Рух опору в роки Великої Вітчизнної війни на території України

Тернопіль‑2006

Зміст

Вступ

1. Історіографічний огляд та джерельна база дослідження

2. Радянська партизансько – підпільна боротьба на території України

2.1 Передумови винекнення партизанського і підпільного руху в Україні

2.2 Збройна боротьба партизанів і підпільників

2.3 Зміна тактики партизансько-підпільної боротьби і завершальний етап боротьби.

3. Антинімецька боротьба УПА на території України

3.1 Передумови зародження УПА

3.2 Боротьба УПА в умовах німецької окупації

4. Польський націоналістичний рух опору в Україні.

4.1 Створення та боротьба польських підпільних організацій

4.2 Співпраця польського та українського руху опору.

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Спливає 61 рік після завершення однієї з найжорстокіших й найкривавіших в історії цивілізації воєн, який неначе страшний, ненажерливий молох поглинув мільйони життів людських. Про ці трагічні дні нашого минулого написано багато, але на жаль через історію та художню літературу нерідко пропагувалася «інша війна». Багато праць з історії Другої світової війни, зокрема Великої Вітчизняної війни претендуючи на правдивість та об'єктивність, висвітлюють її проблеми з точністю до навпаки, але з іншим ідеологічним тлумаченням.

Актуальність теми. Головна роль в розгромі ворога належить Радянській Армії, але відчутну допомогу надавав Рух Опору, особливо радянські партизани і підпільники. Однак досі в українському суспільстві не вщухають суперечки щодо того, кого ж вважати учасниками антинацистської боротьби, а кого – колоборантами. В обґрунтуванні наукових висновків і оцінок буремних 40‑х років ХХ століття першочергове значення має з'ясування і визнання внеску у спільну перемогу над нацизмом різних сил, які брали участь у боротьбі проти окупантів. На території України це боротьба радянських партизанів, підпільників, українського національного підпілля, польського підпілля.

Існування радянської системи виключало об’єктивне й неупереджене вивчення проблеми партизансько-підпільної боротьби, існує ще багато «білих плям», які потрібне дослідити. Увага переважно зосереджувалась на постійному підкреслюванні керівної ролі компартії в організації останньої, міфологізації збройної боротьби у ворожому тилу, надмірній героїзації її учасників. Підкреслювалось, що партизансько-підпільний рух мав всенародний характер, замовчувався той факт, що в початковий період війни населення в більшості підтримувало німців, або ж займало нейтральну позицію. Не говорили про те, що західні регіони республіки більшістю населення підтримувало ОУН, УПА і сприймали партизанів як представників радянської тоталітарної системи. Не висвітлювалась така проблема як стосунки радянських партизанів з ОУН, УПА, їх ставлення до населення західних областей України, котре розглядалося як вороже середовище відносно останніх.

Замовчувались причини невдач в організації партизансько-підпільної боротьби, катастрофічні втрати серед її учасників, про знищення більшості партизанських загонів і підпільних організацій німецькими спецслужбами в початковий період війни. Про недосвідченість, безвідповідальність людей, яким було доручено організацію боротьби, про недодержання ними правил конспірації. І досі не має відповіді на питання: Хто ж насправді був рушійною силою партизанського руху в перший, найважливіший період?.

Залишається не визначеною чисельність учасників партизанської боротьби, яка коливається в межах від 180 тис. чол. до 500 тис. чол. Не з’ясовані втрати, яких зазнали партизани, підпільники у 1941–1944 роках. Викликають сумніви у дослідників і відбиті в офіційних документах партизанського руху України результати бойової діяльності його учасників, які оцінюються майже 470 тис. вбитих та поранених вояків противника й осіб, котрі з ними співпрацювали. Зазначена цифра безумовно перебільшена, оскільки за підрахунками істориків колишньої НДР, втрати гітлерівців від дій партизанів на теренах усього СРСР становить лише 550 тис. осіб.

З другої сторони останнім часом відбувається гіперболізація боротьби ОУН, УПА. Досі не визнано на державному рівні ОУН, УПА як воюючу сторону в Другій світовій війні, а серед населення не існує примирення між різними категоріями учасників Руху Опору у Великій Вітчизняній війні. Воїни ОУН, УПА не прирівняні до ветеранів війни, не мають жодних пільг, відзнак.

Про діяльність ОУН, УПА написано багато праць, але жодна не присвячена антифашиській діяльності, фактологічний матеріал з даної тематики розкиданий по різних джерелах та публікаціях. Радянські історики звинувачували ОУН, УПА в співпраці з німцями, їм прищеплювалося тавро зрадників українського народу.

Антифашистка діяльність польського підпілля на території України висвітлена мало, більшість праць присвячені боротьбі між українським національним підпіллям та польськими силами, Волинській трагедії.

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю та завданнями охоплюють період з червня 1941 року і до жовтня 1944 року.

Мета. Виходячи з актуальності теми і спираючись на досягнення вітчизняної історіографії в дослідженні розвитку антифашистського Руху Опору на території України, на основі комплексного і об’єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науково обґрунтовані висновки щодо ролі Руху Опору в розгромі німецького агресора і визволені території України.

Метою продиктовані основні завдання, які необхідно розв’язати в процесі дослідження даної наукової проблеми:

– теоретично обґрунтувати основні передумови зародження антифашистського Руху Опору на території України;

– дати характеристику методам і формам боротьби;

– прослідкувати розвиток партизансько-підпільної боротьби на різних етапах її розвитку;

– з'ясувати внесок кожної з частин Руху Опору в розгром німецького агресора;

– висвітлити співпрацю польського і українського підпілля.

Об’єктом дослідження є роль антифашистського Руху Опору в розгромі ворога на території України в контексті розгортання Великої Вітчизняної війни.

Предметом дослідження є суспільно-політичні передумови зародження Руху Опору, етапи розгортання, форми і методи боротьби використовувані ними.

Методологічною основою дослідження є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний методи розгляду досліджуваного матеріалу, принципи наукового пізнання, об’єктивності, історизму.

Теоретичне значення праці полягає в комплексному визначенні внеску кожної з частин Руху Опору в розгром ворога. Студентка внесла свою лепту в покриття «білих плям», які стосуються даної проблематики. Розкрито передумови зародження антифашиського Руху Опору на території України в роки Великої Вітчизняної війни. Звернено увагу на причини невдач в організації партизансько-підпільної боротьби в початковий період війни. Охарактеризовано специфіку кожного регіону України, природні, соціальні, суспільно-політичні умови для організації боротьби. Висвітлено антинациську боротьбу українського національного та польського підпілля в роки війни, взаємини між частинами Руху Опору. Подається характеристика методів і форм боротьби, і їх еволюція протягом війни.

Практична цінність полягає у використанні даного дослідження при вивченні маловідомих, міфологізованих сторінок антифашиської боротьби на території Україні в роки Великої Вітчизняної війни. Може бути використана при вирішенні питання обґрунтування визнання ОУН, УПА воюючою стороною в Другій світовій війні, наданні їм пільг. Звернення уваги дослідників на висвітлення питання антифашиської боротьби польського підпілля на території України.

Структура даного дослідження визначена метою та завданнями, складається з вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

1. Історіографічний огляд та джерельна база дослідження

Історіографію партизансько-підпільної боротьби в тилу ворога радянські історики поділили на такі хронологічні періоди:

1. від початку до кінця війни;

2. 1945‑до середини 50‑х років;

3. з другої половини 50‑х років до сьогодення.

Вони відрізнялись між собою рівнем конкретно-історичних знань з проблеми, наявністю джерельної бази, ступенем розробки загально-методологічних питань, що впливало на науковий рівень, форми і методи дослідження.

В першому періоді історичні проблеми характеризуються не великою кількістю праць. Публікації воєнних років, в основному в періодичних виданнях, носили агітаційно-пропагандиський характер, метою яких був заклик до боротьби з ворогом. Статті присвячені систематизації досвіду ведення партизанської боротьби на території України. В першій книзі наукових записок Інституту історії України АН УРСР, яка вийшла в Уфі, куди був евакуйований інститут, була розміщена стаття Н. І. Супруненко «З досвіду піврічної боротьби радянських партизан проти німецьких окупантів». В Уфі також опубліковані «Нариси історії України», в одному з розділів яких зроблені часткові узагальнення досвіду бойової діяльності підпільників і партизан України.

Ряд матеріалів науково-публіцистичного характеру надруковані в журналі «Українська література» в Уфі. Опубліковано перші документальні збірники, серед них збірник документальних матеріалів про діяльність підпільної комсомольської організації «Молода гвардія».

В роки війни з’явились перші спогади учасників партизанського руху та її керівників. 10 березня 1944 року в газеті «Правда» з спогадами «В битвах за Батьківщину» виступив командир партизанського з’єднання С.А. Ковпак. В цьому ж році вийшла його книжка «Похід у Карпати».

Роботи опубліковані в роки війни базувались в основному на повідомленнях Совінформбюро, матеріалах періодичних видань, особистих спостереженнях, бесід авторів з партизанами і підпільниками. Доступ до архівних матеріалів був обмежений. Обмеженість джерельної бази впливала на тематику і зміст робіт, їм не вистачало всестороннього історичного аналізу.

В наукових збірниках, журналах, газетах післявоєнного періоду друкувались статті, повідомлення, замітки про діяльність партизан і підпільників в роки війни, проводились перші повідомлення про кількість знищених фашистських гарнізонів, складів, мостів, поїздів, розкривались умови життя людей на окупованій території.

Розвиток партизанського руху в Україні та діяльність комсомольського підпілля в своїх працях висвітлювали Г.В. Кузовков «Партизанський рух на Україні в період Великої Вітчизняної війни», Д. І. Бедзик «Плем’я нескорених: нариси про комсомольське підпілля на Україні в дні Вітчизняної війни».

Однією з особливостей цього періоду була наявність великої кількості спогадів учасників і керівників партизанського та підпільного руху на Україні: Ковпака С.А., Федорова А.Ф., Сабурова А.Н., Сабурова О.М., Вершигори П.П., Наумова М. І., Медвєдєва Д.Н., Шеремета М.С., Руднєва С.В. та інших.

З другої половини 50‑х років історики одержали більш широкий доступ до документальних джерел, ширше розгорнулись публікації документів і статистичних матеріалів, були сформовані великі авторські колективи істориків з метою розробки даної проблематики, відкриті наукові установи і підрозділи, почали видаватись нові історичні журнали.

Великий розмах дослідницької роботи викликала постанова ЦК КПРС від 12 вересня 1957 року «Про створення багатотомної історії Великої Вітчизняної війни», яке визначило напрями організаційної, науково-дослідної роботи по вивченню і розробці праць з історії війни.

Особливе місце займає шеститомна «Історія Великої Вітчизняної війни». В ній вперше вводиться в обіг ряд партійних документів по організації народної боротьби в тилу ворога, дані про кількість партизанських формувань, підпільних організацій, про організаторів боротьби.

У 1956 році вийшла в світ монографія Н. І. Супруненка «Україна в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу», де вперше зроблено спробу систематизації важливих аспектів з історії України в роки Великої Вітчизняної війни.

На основі архівних, документальних джерел, з використанням мемуарної літератури написана праця Клокова В., Кулика І., Слинько І. «Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни». Цінність її полягає в тому, що тут висвітлюються такі питання, як організація і розвиток підпільного і партизанського руху, патріотизм народу в боротьбі з ворогом, бойові дії підпільних груп, партизанських загонів і з’єднань.

В цьому ж році вийшла праця Тронько П.Т. «Безсмертя юних: з історії боротьби комсомольського підпілля України в роки Великої Вітчизняної війни», присвячена боротьбі молоді і комсомолу України проти ворога.

В монографії Демьянчука І. Л. «Підпільна преса України », досліджується питання друкованих засобів підпільних організацій і партизанських формувань України.

Однак ці праці були лише окремими епізодами боротьби. Була потреба в створені праць, які б цілісно висвітлювали всі сторони цієї боротьби. Етапним у вирішенні цієї проблеми стало видання колективної праці «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.» в 3‑х томах, підготовленої Інститутом історії партії при ЦК Компартії України – філіала ІМЛ з участю наукових співробітників Інституту історії Академії наук УРСР, викладачів вузів і воєнних істориків. В ній найбільш повно висвітлюється боротьба народу на окупованій території, подається новий матеріал про діяльність підпільних партійних органів, організацій і груп підпілля, партизанських загонів і з’єднань.

Тему продовжили монографії Тронька П.Т., Яценка В.Д., Стафійчука І. П., Слинька І. І.

Виходить збірник листівок партійного підпілля і партизанських загонів.

З другої половини 60‑х видаються праці, в яких детально висвітлюється діяльність підпілля і партизанських формувань в окремих районах України: Кизя Л.Е., Степанова Л.С., Міщенка Г.П. і Матвійчука М.М., Замлинського В.О..

Видається 26 томів історії міст і сіл Української РСР, де подається фактичний матеріал по боротьбі народу в тилу ворога по більшості населених пунктів і районів республіки.

З 1973 року почали виходити 12 томів «Истории Второй Мировой войны 1939–1945 гг.», остання книга була видана в 1982 році. 7‑й том українського і 8‑й том російського видання багатотомної «Истории Украинской ССР», «Очерки истории областных партийных организаций». Тут розглядалось широке коло питань партизанського руху, його розвиток і ефективність.

Становлення і розвиток партизансько-підпільного руху в західних областях України, специфіка і особливості розвитку тут народної боротьби вперше розкрито в монографії Замлинського В.О. «З вірою у перемогу: комуністична партія на чолі партизанської боротьби проти німецько-фашиських загарбників у західних областях України 1941–1944 рр.». Партизанська боротьба населення Буковини знайшла відображення в монографії Комарницького С. І. «Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.».

З’являються праці, присвячені тематичній розробці проблеми, що можна вважати наступним етапом в дослідженні народної боротьби на території України. В ряді праць розглядаються окремі форми боротьби, виділяються постановкою питань, науковою аргументацією їх вирішення, новизною фактологічного матеріалу. Монографії Клокова В.Н., Коваля М.В., Кучера В. І., Зінченка Ю. І., Григоровича Д.Ф..

Колективна монографія «Народная война в тылу фашыстских оккупантов на Украине 1941–1944 г.» складається з двох частин: «Борьба в подполье» та «Партизанская борьба», матеріал викладений в проблемно – хронологічному плані. Ця праця дозволяє детально простежити всі напрями боротьби, їх місце у всенародній боротьбі в різних регіонах республіки, розкрити механізм керівництва. В другій книзі висвітлюється бойова і диверсійна діяльність партизанських загонів і з’єднань України, розкривається взаємозв’язок і взаємозалежність її форм і методів в різні періоди війни, бойова взаємодія партизан з частинами Червоної Армії, їх розвідувальна діяльність для радянських військ, життя і побут в партизанських загонах і з’єднаннях. Автори праці опираються на документальні джерела не лише радянські, але й зарубіжні.

В першій книзі висвітлюється створення і укріплення на Україні партійно – комсомольського підпілля, форми і методи ідейно-виховної, організаційної роботи підпільників серед населення, бойова діяльність підпільних диверсійних груп, їх допомога партизанам і частинам Червоної Армії. Велика увага приділена не збройним формам боротьби населення, частково зриву планів окупанта по використанню промислових, природніх і людських ресурсів республіки.

На реакції різних прошарків українського населення на німецьку окупацію зупиняються ряд англійських і американських дослідників. Зокрема, в книзі «Советские партизаны в Второй мировой войне» йдеться про те, що радянське населення в ході війни проявляло як лояльність так і не лояльність до режиму. Зокрема, серед молоді та частково серед міського населення, насамперед серед промислових робітників прорадянські настрої були сильніші, ніж серед старшого населення. В той час іноземні автори вважали, що селяни – колгоспники були особливим джерелом прихованого невдоволення, що й значна частина інтелігенції не була віддана радянській владі, оскільки особливо потерпіла під час сталінських репресій і її представники були готові підтриманим будь-який антисталінський рух.

Протягом першого-другого етапу стан історичної науки виключав об’єктивне і неупереджене вивчення проблеми партизансько-підпільної боротьби. Увага переважно зосереджувалась на постійному підкреслюванні керівної ролі компартії в організації останньої, міфологізації збройної боротьби у ворожому тилу, героїзації її учасників. У працях радянських істориків наполегливо проводилася думка про те, що партизанський, підпільний рух мав всенародний характер. Замовчувався той факт, що в західних регіонах республіки більшість населення підтримувало ОУН, УПА і сприймала радянських партизанів як зайд, котрі прийшли, щоб за наказом Москви знищити український визвольний рух. Не висвітлювалася така проблема, як стосунки партизанів, підпільників з ОУН, УПА, їх ставлення до населення західних областей України, котре нерідко розглядалося як вороже середовище відносно останніх.

Після здобуття Україною незалежності в серпневі дні 1991 року питання партизанської, підпільної боротьби 1941–1944 років не знайшли на жаль належної зацікавленості у науковців. Ми маємо лише окремі дослідження. Зокрема, праця Чайковськиого А.С. Невідома війна: партизанський рух на Україні 1941–1944 рр., присвячена Рухові Опору на окупованій фашистами території України в роки Великої Вітчизняної війни. Побудована на документальних матеріалах та архівних джерелах, висвітлює широкий аспект проблеми «малої війни», роль і місце партизанського руху в розгромі загарбників, подається оцінка антифашиської боротьби ОУН, УПА.

Клоков В.Н. в праці «О стратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистских оккупантов на Украине », розглядає військові аспекти радянського партизанського руху на території України

У стислій формі окремі питання руху опору відбито в працях, матеріалах наукових конференцій, проведених Інститутом історії України НАНУ.

Вийшло науково – довідкове видання «Українська партизанка 1941–1945 рр. Партизанські формування та органи керівництва ними», підготовлене архівістами ЦДАГОУ.

У книзі Безсмертя. Книга пам’яті України 1941–1945 рр. / Гол. Ред. Герасимов І. О., простежено кількісний і національний склад партизан, значення, яке йому надавалося в оперативних і стратегічних планах радянського командування, співвідношення стихійних і організованих форм партизанської боротьби, однак мало уваги приділяється питанню бойової діяльності ОУН, УПА.

Розділ Рух опору в окупованій Україні міститься в Політичній історії ХХ століття. Україна в Другій світовій війні 1939–1945 рр. т. 4, автор Кучер В. І..

У брошурі Коваля М.В. «Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні », автор вказує на гіпертрофований характер висвітлення розвитку партизанського руху радянськими істориками. Торкається концепції боротьби, яку проводила упродовж 1941–1945 рр. ОУН, УПА.

Незважаючи на те, що присвячених історії українського національно-визвольного руху публікацій є чимало, досліджень, присвячених антинациській боротьбі, майже не має. Фактологічний матеріал з даної тематики розкиданий по різних джерелах та публікаціях і, щоб відтворити весь процес антинациської боротьби, треба зібрати досить розрізнену інформацію.

Загалом історіографію з даної проблеми умовно можна поділити на три групи. До першої відносимо історико-мемуарні дослідження учасників національно-визвольних змагань. Серед них можна виділити праці Мірчука П., Лебедя М., спогади Борця «Чумака» Ю., Бульби – Боровця Т. та «Історія Українського війська». Певні відомості можна почерпнути з академічних багатотомних видань «Літопис УПА», «Енциклопедія українознавства». Однак ця література має тенденційний характер в залежності від того, до якого крила ОУН належав автор публікації.

Другу групу становлять праці, які побачили світ за часів УРСР та незалежної України і мають яскраво виражену ідеологічну спрямованість проти ОУН та УПА і показують учасників українського національного підпілля як німецьких союзників та ворогів українського народу, праці є заполітизовані, малообєктивні. Подібні думки представлені в академічному багатотомному виданні «Історія УРСР», працях Дмитрука К.Е., Поліщука В.В., Даниленка С.Т., Масловського В., Замлинського В., Войцеховського А.А., Ткачука А.В., Давиденка В.А. ….

Третю групу становлять дослідження, які написані в часи незалежної України. Притаманною їх ознакою є гостро полемічний, інколи безкомпромісний характер у питаннях, що стосуються висвітлення місця та ролі національного руху ОУН, УПА. Такий стан речей є своєрідною реакцією на табу накладене свого часу на розробку цієї проблеми, відверту її фальсифікацію у радянських дослідженнях. Про різні її школи і напрями дає уявлення бібліографічний показник праць, що з’явився в період 1945–1998 рр. На його сторінках анонсовано декілька сотень праць, що побачили світ, як за радянських часів, так і в період здобуття Україною незалежності.

В 1992–1993 роках у Львові була надрукована праця Косика В. «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», майже всі аспекти цієї праці для читача були не відомі, або давали незвичну інтерпретацію подій. Праця написана на основі архівних матеріалів європейських держав, зокрема Німеччини, документах окупаційного режиму на Україні.

За 1997–2000 роки Косик В. видав у Львові чотиритомний збірник німецьких архівних матеріалів під назвою «Україна в другій світовій війні у документах». Кожний документ чотиритомника друкувався двічі: у вигляді ксерокопії з архівної справи і в українському перекладі.

Серед робіт, які об’єктивно і виважено підходять до вивчення діяльності ОУН і УПА варто назвати роботи Киричука Ю. та Кентія А.В.. Їх праці відзначаються багатим фактичним матеріалом, широкою архівною базою.

Участі ОУН, УПА у боротьбі проти німецької окупації на території України присвячені роботи Лапайдуха Р., Патриляка І., Лукінюка М., Нікольського В.. Наскрізна ідея, яка об’єднує ці праці, полягає в тому, що ОУН, УПА виступали рушіями національно-визвольної боротьби за відновлення незалежної держави, а тому вони заслуговують бути визнаними воюючою стороною у Другій світовій війні.

З 12 вересня 1997 року в Україні працює спеціальна урядова комісія з вивчення діяльності ОУН, УПА. У 2000 році була видана попередня історична довідка щодо проблеми ОУН, УПА підготовлена керівником робочої групи в межах діяльності Урядової комісії професором Кульчицьким С.В. У 2005 році вийшло дві книги «Організація Українських націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси», «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА» У 2006 році опубліковано фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Впродовж 7 років робоча група випустила 28 книг загальним обсягом 5819 с..

Питання антифашиської боротьби польського підпілля та співробітництва з українським підпіллям на території України у сучасній українській історіографії розкрито недостатньо. Всю літературу з даної проблематики умовно можна розділити на дві групи. До першої ми відносимо літературу, яка вийшла у радянські часи, однак ця проблема мало досліджувалась. Питання співробітництва українського та польського підпілля розкрите в основному в спогадах колишніх командирів радянських партизанських загонів, зокрема, С.А. Ковпака, П.П. Вершигори. До другої групи зараховуємо публікації, які побачили світ у часи незалежної України. Зокрема, праця А. Русначенка «Народ збурений», де подається порівняння діяльності українського, білоруського, литовського, латвійського та естонського рухів опору в часи Другої світової війни. Заслуговує на увагу праця В. Сергійчика «Радянські партизани проти ОУН-УПА», в якій наведено архівні документи, що розкривають політику радянського військового керівництва по відношенню до українського та польського національного підпілля. Вивченню спірних українсько-польських питань присвячені публікації матеріалів наукових конференцій під загальною назвою «Україна-Польща: важкі питання». Важливими є регіональні дослідження, зокрема праці О. Гайдая, Б. Хаварівського, В. Ханаса «Хто пожав бурю», «Предтеча», в яких висвітлюється діяльність польського підпілля на Тернопіллі. Багато аспектів діяльності українського та польського антинациського підпілля висвітлено у праці львівського дослідника Юрія Киричука «Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40–50 років ХХ століття». Слід відзначити, що більшість літератури з даної проблематики присвячено фактам українсько-польського протистояння в час Другої світової війни.

Отже, як ми бачимо проблемі антинациського Руху Опору присвячено багато праць, але більшість з них стосуються боротьби радянських партизан і підпільників, а з боротьби ОУН, УПА, польського підпілля й досі не має цілісних праць.

Джерельну базу дослідження складають збірники документів і матеріалів:

Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1944 гг. Документы и материалы в 3‑х томах

Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року: збірник документів і матеріалів / під заг. ред. Шашкевича Я. і Кука В.

Сергійчик В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали.

ОУН в світлі Постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр..

Україна в Другій світовій війні: збірник німецьких архівних матеріалів в 3‑х томах.

Цілком таємно… Секретні документи Рейху про діяльність ОУН 1941–1944 роках.

Джерельна база відповідає поставленій меті і завданням окреслених автором.

2. Радянська підпільно-партизанська боротьба на території України

2.1 Передумови виникнення партизанського і підпільного руху в Україні

Передумови для виникненн партизансько-підпільного руху на Україні формувались у міжвоєнний період.

Це питання розробляли радянські воєнні теоретики М.В. Фрунзе, М.М. Тухачевський та інші. Зокрема, проблемі «малої війни» чимало уваги приділив тогочасний нарком військових і морських справ М.В. Фрунзе у праці «Єдина воєнна доктрина і Червона армія». Він зазначав, що важливим засобом боротьби з технічно більш сильними арміями противника є партизанська війна на території можливих театрів воєнних дій. Використовуючи її методи, можна створити для армії ворога такі умови за яких він, попри свої технічні переваги, може зазнати суттєвих військових втрат. Наголошував, що обов'язковою умовою успішного розвитку партизанської війни має бути завчасне вироблення планів, підготовка військово-політичних кадрів, створення спеціальних засобів, розробка методів і форм боротьби, що забезпечать успіх.

Один з відомих радянських фахівців партизанської справи І. Г. Старінов у своїх спогадах та спеціальних працях у 20‑ті роки писав про практичне втілення теоретичних розробок щодо підготовки партизансько-підпільної війни Радянського Союзу на випадок нападу. У Києві, Харкові, Куп'янку були створені спеціальні центри з підготовки фахівців для діяльності в ворожому тилу, зокрема: мінерів-підривників, радистів, парашутистів, розвідників, водіїв. Налагоджено випуск мінно-підривних засобів, спеціального спорядження, яке мало б застосовуватись у ході розгортання бойових диверсійних дій на військових об'єктах, промислових підприємствах, населених пунктах проти живої сили ворога. З підготовлених кадрів формувалися спеціальні частини і підрозділи, які на випадок війни мали бути переправлені в ворожий тил.

З метою опанування практичними навичками партизанських дій проводились спеціальні навчання, на яких відпрацьовувались тактичні прийоми з застосуванням різноманітних засобів боротьби. Старінов І. Г. писав, що на початку 30‑х років усе було зроблено для того, щоб у разі ворожої агресії здійснити велику операцію з допомогою партизанських сил і авіації в результаті якої були б паралізовані всі комунікації західних областей Білорусії, України, Бессарабії, зайнятих противником, а його війська на фронті залишились би без поповнення і пального.

Однак наприкінці 30‑х років вся підготовча робота з розгортання партизансько-підпільної боротьби на випадок війни була призупинена, партизанські формування, склади з зброєю, боєприпасами, спорядженням, підривними засобами ліквідовано. Сфабриковано справу на заступника наркома оборони СРСР М.М. Тухачевського, «викрито змову» проти Сталіна та його найближчого оточення, які намагалися ліквідувати політичну систему, створену «вождем народів».

Причиною репресій і переслідувань було також і те, що ця діяльність не узгоджувалась з положеннями радянської воєнної доктрини, яка не передбачала ведення бойових дій на радянській території. Сталін вважав, що офіційне прийняття на озброєння Червоною Армією тактики «малої війни» означало б те, що Радянський Союз не виключає можливості розв'язання Німеччиною війни проти СРСР, з якою він намагався встановити дружні відносини, підписавши 23 серпня 1939 р. політичний договір про ненапад.

В спогадах колишній начальник Українського штабу партизанського руху Т.А. Строкач писав: «До нелегальної боротьби, хоч і говорили про неминучість оборонної війни, наших людей ніхто не готовив. Якби ще 20 червня 1941 р. хтось заікнувся про те, що підпільну війну доведеться вести Україні, Білорусії, Прибалтійським республікам, того б назвали панікером… Наш народ не був підготовлений морально до можливих поразок на фронтах, до можливої нелегальної підпільно-підривної роботи в тилу ворога, що вимагало спеціального навчання».

Одним з перших документів виданих з метою мобілізувати радянський народ на відсіч німецькому агресорові була директива РНК СРСР і ЦК ВКП прийнята 29 червня 1941 р. В ній містилися заклики до партійних і радянських органів виступити організаторами опору німецьким загарбникам. Однак в ній не були конкретизовані форми, методи, засоби боротьби. На місцях працівники партійних комітетів органів влади не знали з чого починати, кого залишати в підпіллі, хто має складати партизанські загони, зібрати зброю, боєприпаси, одяг для бійців, як забезпечити їх продовольством. Нерідко траплялося, що керівники партійних комітетів, радянських органів влади в районах, яким загрожували окупація ганебно кидали свої посади і тікали в тил.

3 липня 1941 р. Директива була озвучена Сталіним І. В. в зверненні до радянського народу, в ньому містився заклик населення до партизанської боротьби, в зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні і піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби всюди, для підриву мостів, доріг, порчі телеграфів і телефонного зв'язку, підпалу лісів, складів, обозів, створювати неcтерпні умови для противника, шукати і винищувати його на кожному кроці, при відступі Червоної Армії. Не залишати противникові ні одного кілограма хліба, хліб здавати під збереження державним органам для вивозу в тил, хліб і горюче, яке неможливо вивезти знищувати.

З метою виконання приписів документів, виданих центральними органами, ЦК КП У 30 червня 1941 року створив оперативну групу, яка мала займатись організацією партизанської боротьби, відбором кадрів, формуванням загонів.

5 липня 1941 року ЦК КП У ухвалив постанову про організацію партизанських загонів і створення партійного підпілля.

Заклики до організації опору ворожій навалі містились у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР, ЦК КП У до українського народу 7 липня 1941 року. Зокрема, в цих документах зазначалося: «Де б не з'явився ворог він має знайти собі могилу. Хай кожна хата і будинок, хай кожне місто і село несуть смерть гітлерівським розбійницьким зграям».

При воєнних радах фронтів осінню 1941 року з участю представників місцевих партійних органів стали створюватись спеціальні оперативні групи. 1 листопада 1941 року при воєнній раді Південно-Західного фронту була створена оперативна група на чолі з секретарем ЦК КП У М.С. Співаком. До складу увійшли Н.Е. Гавриленко, Л.П. Дрожжин, А.Н. Зленко, Г.Н. Караваїв, В.С. Костенко.

З метою надання практичної допомоги регіональним партійним органам М.С. Хрущов, Д.С. Коротченко, М.О. Бурмистенко, М.С. Гречуха, М.С. Співак провели низку нарад в Києві, Воротилові, Сталіно, Харкові, Новоград-Волинському та інших містах.

Однак плани багатьох обкомів, райкомів партії так і залишились здебільшого на папері, внаслідок допущених помилок та прогалин у виборі структури, організації, способах діяльності, конспірації, доборі членів підпільних організацій та груп, безвідповідального ставлення тих партійних керівників, яким було доручено займатись цією справою, найперше це в західних регіонах України.

Помилкою було і те, що перші загони діяли в прифронтовій смузі насичені ворожими військами. Не навчені, не оснащені, не пристосовані до діяльності в умовах фронту партизани масово гинули, не завдавали втрат противникові, тоді як в глибокому тилу ворога панував спокій.

У звіті Ворошиловградського обкому КП У про партизанський рух і діяльність підпільних організацій на території області відзначалось, що в ряді районів добір людей на роботи в тилу противника був поспішним і проводився без всебічного їх вивченн і провірки. Це привело до проникнення в підпільні організації та партизанські загони політично не стійких елементів, які згодом стали на шлях дезертирства або зради. Організація зв’язку здійснювалась не професійно. Конспіративні та явочні квартири не відповідали своєму призначенню.

Однією з причин невдач в розгортанні партизансько-підпільної боротьби було те, що певна частина населення була невдоволена існуванням сталінського режиму. Створена Сталіним адміністративно-репресивна система була антигуманною і антиморальною за своєю суттю. Жорстока громадянська війна, жертви, що їх зазнав народ, насильницька колективізація, голодомор, репресії, нагнітання в країні всеохоплюючої підозрілості, страху, привело до того, що люди зневірилися у соціалізмі. Частина населення у приході німців вбачала порятунок від жорсткої репресивної політичної системи. Негативне ставлення до існуючого ладу посилилось під впливом поразок радянських збройних сил, завданих німецьким вермахтом. Приголомшливо подіяв на населення безладний відступ величезної маси військових, які фактично втікали від наступаючої армії. Перша реакція на заклики партійних органів включатися в партизанську боротьбу у населення викликав великий сумнів щодо можливості зупинити німецьку армаду силами партизанів, коли з цим не впоралась армія, оснащена новітньою технікою. У початковий період війни склалося враження, що СРСР не вистоїть, буде розгромлений. Не спрацювали ідеологічні штампи про те, що у випадку агресії радянські люди «всі як один стануть на захист соціалістичної Батьківщини», про «згуртованість та дружбу між народама СРСР», «радянський патріотизм». Особливе становище склалося в західних регіонах республіки, які зазнали жахливої радянізації після їх включення до складу СРСР. Навіть після початку війни тут продовжувались репресії, тисячі неблагонадійних ворогів народу, що знаходились у в’язницях розстрілювались. У відповідь на заклики Сталіна залишати за собою мертву землю, спеціальні частини підривали промислові підприємства, залізниці, затоплювали шахти, знищували врожай. Найцінніше обладнання, техніка, сировина були вивезені до східних регіонів СРСР. Пояснення було єдине, щоб цим не скористались німецькі окупанти. До партизанів, як представників тоталітарної влади, які виступали на її захист населення, принаймі у перший період війни ставилося стримано, а то й вороже. Як свідчать джерела причиною цього були репресії, залякування, терор, розстріли жителів населених пунктів, які на погляд партизанських командирів, не досить лояльно ставились до них як представників радянської влади, не бажали вступати до загонів, або відмовлялись надавати допомогу.

Отже, як ми бачимо практичний досвід організації і тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські і матеріальні втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак ці перші кроки супроводжувались помилками, прогалинами в роботі.

2.2 Збройна боротьба партизанів та підпільників

Наявність великих лісових масивів у північних районах України, сприяла концентрації партизанських формувань, які розгорнули активну бойову і агітаційно-масову діяльність. Вигідні географічні умови Сумської області зробили її центром формування партизанських загонів. В вересні 1941 р. почали свою діяльність загони, якими керували С.А. Ковпак, С.В. Руднєв. В жовтні загони об'єднались. На стику Чернігівської, Сумської області діяв загін на чолі з А.Н. Сабуровим створений в основному з військовослужбовців. На території Сумської області також діяли загони Н. І. Воронова, С.М. Гнібіди, Ф.Е. Канавца, К. І. Погорілого. 15 грудня 1941 р. на території південного масиву Брянських лісів відбулася нарада командирів і комісарів. Створено штаб для вирішення питань взаємодії загонів. Навесні 1942 р. шляхом об'єднання розрізнених загонів діяло два великих з'єднання на чолі з О.М. Сабурова і С.А. Ковпака. Зимою-весною 1942 р. контролювали Середино-Будський, Хильчицький район.

Бурхливого розвитку набрав партизанський рух в південно-західній частині Чернігівщини, суміжних районах Київської області, де розкинулись значні лісові масиви. У північних районах Чернігівської області розгорнув бойову діяльність обласний партизанський загін під командуванням О.Ф. Федорова, який водночас був секретарем Чернігівського обкому партії. Загін утворився в листопаді 1941 р. в результаті об'єднання загонів Корюківського, Холминського, Райментарівського, Перелюбського районів і розпочав бойові дії з розгрому дрібних німецьких гарнізонів, поліцейських дільниць, здійснювали диверсії на комунікаціях противника. В листопаді 1941 р. німецькі охоронні частини переслідували партизанів, які маневруючи відірвались і вийшли в лісові масиви Орловської області РСФСР. Там діяли спільно з російськими партизанами до літа 1942 р. потім знову повернулись на Чернігівщину.

Свою діяльність розпочали невеликі партизанські загони в Носівському районі в жовтні 1941 р. Серед них загін на чолі з М. І. Стратилатом діяв в Бобровицькому, Любецькому, Гродненському районах

В Новобасанському районі розгорнули бойові дії загони під командуванням О. Є. Кривця. В Чорнобильському районі на Київщині, в суміжних районах Чернігівської і Комаринському районі Поліської області діяв загін Головача Ф.В.. На Київщині літом – осінню 1941 р. діяло більше 20 партизанських загонів, які нападали на обози, штаби тилових частин, невеликі гарнізон.

Швидка окупаці західних областей України не дала змоги обкомам партії завчасно створити партійне підпілля і партизанські загони. Не дотримувались правил конспірації, що вело до великих людських втрат. Крім того німецька адміністрація запровадила на цих територіх свій адміністративно-територіальний устрій. «Дистрикт Галичина» приєднувався до створеного на польській території Генерал-губернаторства. На окупованій території УРСР створювався Рейхскомісаріат «Україна», до складу якого входили шість генеральних округів: області Рівенська, Луцька, Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська, Запоріжська, Дніпропетровська. З центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

Специфічними були умови діяльності партизанських формувань у Харківській і Сталінських областях, які у зв’язку з стабілізацією фронту на довгий час стали прифронтовими. Тут партизани вели боротьбу на лінії фронту і в близькому тилу ворога в тісній тактичній взаємодії з частинами Червоної армії. В смузі оборони 6-ї армії на ділянці фронту діяли вздовж лівого берега Північного Дінця 29 загонів, загальною чисельністю 1000 чоловік. Завдання диверсійного і розвідувального характеру.

Недоліками взаємодії партизан з Червоною Армією було те, що штаби деяких частин армії не були підготовлені до взаємодії з партизанами у розв’язанні питання конкретних оперативно-тактичних завдань. Не було єдиного оперативного органу, який би керував діями партизанського руху, узгоджував дії партизан з операціями Червоної армії. Тому партизанські сили використовувалися мало, іноді виконували незначні завдання зазнаючи значних втрат. Відсутність технічних засобів зв’язку знецінювало розвідувальну діяльність партизанських загонів.

На Правобережжі перша партизанська зона виникла в північно-західній частині Житомирщини. Загони під командуванням В. І. Возбранного, Т.Л. Грімана, В.В. Дружинського. Значну роль тут відігравали організаторські групи, які були перекинуті з тилу. В травні 1942 р. в районі Олевська-Словечне діяла розвідувальна група на чолі з І. А. Петровим. В серпні групи на чолі з І. Ф. Патуржанським, С.Ф. Набокою. В листопаді 1942 р. група на чолі з уповноваженим ЦК КП У С.Ф. Маликовим.

На територію Житомирської, Рівенської, Волинської та інших областей передислокувались восени 1942 р. загони С.А. Ковпака і О.М. Сабурова. В Рівненській області діяли загони під командуванням М.Й. Місюри, М.С. Корчева, Д.С. Попова. Два останні були об'єднані в квітні 1942 р. в один на чолі з Д.С. Поповим. Чимале вогнище партизанської боротьби виникло в районі Нікополя в Дніпропетровських плавнях наприкінці літа на початку осені 1941 р. Плавні стали базою Нікопольського, Криворіжського, Харківського, Апостолівського та інших партизанських загонів. Сюди прибув загін сформований військовою радою Південного фронту в складі 311 бійців. Загалом тут базувалося понад 700 партизанів. У вересні 1941 р. вони об'єднались, утворивши Раду командирів, яку очолив Ф.Т. Рижиков, А.Г. Рівзниченко. Для їх знищення німецьке командування направило 1‑шу бригаду СС, 444 охоронну дивізію та частини 213-ї охоронної дивізії.

На Полтавщині не великі лісові масиви стали місцем дислокації загонів, які намагалися розгорнути діяльність на території Миргородського, Лубенського, та інших районів. На базі цих загонів працював полтавський підпільний обком на чолі з С.Ф. Кондратенком. Сюди восени 1941 року прийшов рейдом з Запоріжської області загін під командуванням І. І. Копьонкіна. У грудні 1941 р. на нараді в Миргородському лісі прийнято рішення про об'єднання всіх діючих загонів. Командиром загону став І. І. Копьонкін.

В південних областях не було великих лісових масивів та інших природніх сховок, що ускладнювало створення необхідних баз і пересування загонів. Тому загони розміщувались переважно в районі гір.

В листопаді 1941 р. в Кримських лісах діяли 27 партизанських загонів, чисельністю близько 4 тис. партизанів. Територія діяльності умовно була поділена на 5 районів на чолі кожного з них стояв партизанський штаб. Керівником партизанського руху в Криму було призначено О.В. Мокроусова, комісаром С.В. Мартинова.

Найбільш поширеною формою партизанських формувань був загін, який складався з декількох бойових підрозділів. Нараховував 30–40 чоловік в степових і більше в лісових районах.

Серед форм партизанської боротьби в тилу ворога найефективнішими були збройні партизанські дії, зокрема напади на ворожі гарнізони, поліцейські кущі, диверсії на комунікаціях, розвідувальні дії, підтримка наступальних операцій радянських військ.

Важливу роль в розгортанні партизанського руху в початковий період війни відігравали військовослужбовці, які не зуміли пробитися з оточення до лінії фронту, ті, що втекли з полону. Серед них: С. Руднєв, О. Сабуров, М. Наумов, А. Гробак, Д. Рванов, І. Федоров, М. Підкоритов… Військові вносили в ряди партизанів дисципліну, порядок, організованість, знання та володіння зброєю, військовою технікою, мінно-підривною справою. Сприяли підвищенню боєздатності партизанських формувань, займались підготовкою кадрів, навчанням цивільних бійців військовій справі, плануванням і здійсненням бойових операцій, диверсійною діяльністю.

За офіційними даними до кінця 1941 року для дій у тилу ворога було сформовано 883 загони, понад 1700 диверсійних і розвідувальних груп, загальною чисельністю 35 тисяч чоловік. Формування партизанських сил і підпілля завершилось влітку 1942 року. Діяло 716 партизанських загонів, чисельністю 24900 чоловік, 605 винищувальних груп з 1880 бійців, 493 розвідувально-диверсійні групи.

В Україні роботою з організації боротьби в тилу ворога керували члени Політбюро і секретарі ЦК КП У – М.О. Бурмистенко, М.С. Гречуха, Л.Р. Корнієць, Д.С. Коротченко, М.С. Хрущов, М.С. Співак, Й.Г. Лисенко. Під їх керівництвом проведено наради секретарів обкомів, міськомів, райкомів, партії з питань перебудови роботи на воєнний лад та організації боротьби в тилу ворога. Первинними ланками підпілля були партійні організації, осередки та групи, які створювались в містах та селах і підпорядковувались міськкомам та райкомам. При підпільних організаціях створювались диверсійні та розвідувальні групи. Перед тим як фашиські війська вступили до Києва у місті залишилась розвідувальна група на чолі з І. Д. Кудрею. У Миколаєві діяла розвідувальна група на чолі з В.О. Легіним, в Одесі група на чолі з В.О. Молодцовим. Усього протягом 1941–1942 рр. було підготовлено і закинено на окуповану територію 84 такі групи, чисельністю 1189 чоловік. Послано 10908 розвідників одиночок.

Важливого значення надавалося добору і підготовці явочних квартир, зв'язкових через відсутність технічних засобів. Зокрема в Києві було підібрано 64 явочних квартир, у Харкові – 55, Сумській області – 100, Одеській – 104, Ворошиловградській – 120.

Ретельно підбирались зв'язківці, серед яких багато було молоді, дівчат, жінок. Серед них по Києву М.Я. Гурська, О.С. Козак, Н.Ф. Малиновська, М.С. Родіна. Дніпропетровській області – Н.О. Сарана, В.Я. Портенко, по Донбасу – П. І. Колодін, Сумській – П.Ю. Вікторов, по Полтавській – Л.О. Бугорська, Харківській – А.П. Коротун.

В Дрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях створено Дистрикт Галичина. Організованим групам, які засилалися КПУ в ці області важче було туди пробитись, бо крім лінії фронту доводилось проходити кордони дистрикту.

Однак на початок війни не було створено єдиного керівного центру, що приводило до доблювання і прорахунків. У молодих керівників не було досвіду роботи. З швидким просуванням ворога партійні комітети створювались поспіхом, без підготовки і інструктурування. Все це було однією з причин помилок, провалів і загибелі багатьох підпільників. Протягом 1941 р. роботу в тилу змогли наладити лише 13 підпільних обкомів, 110 міськкомів і райкомів партії, 4 обкоми комсомолу.

Найбільш успішно діяли підпільні обкоми створені на базі партизанських загонів. Чернігівський підпільний обком партії, який діяв на базі партизанського загону очолюваного М.М. Попудренком налагодили зв'язки з підпільними організаціями на півночі області. Під їх керівництвом почали роботу Холменський, Іваницький, Грем’яницький, Носівський райкоми партії.

Полтавський підпільний обком під керівництвом С.Ф. Кондратенка, Г.Ф. Яценка дислокувалися в розташуванні партизанських загонів в Гадяцькому лісі. Під їх керівництвом розпочали роботу Гадяцький, Лохвицький, Лубенський, Сенчанський, Миргородський, Зінківський підпільні райкоми партії та 25 партійних осередків. З перших днів окупації Полтави створено підпільну комсомольську організацію Лялею Убийвовк. Писала листівки до народу закликаючи до боротьби з ворогом. В одній з них писала: «Народе мій! 28 квітня на вулицях Гребінки німецькі варвари давили наших військовополонених. Кров батьків і братів наших кличе до помсти. Кров за кров! Смерть за смерть!». Внизу підпис: «Нескорена Полтавчанка».

Підпільниця згуртувала біля себе 20 товаришів-комсомольців. Встановила зв’язок з партизанським загоном Жарова, який діяв у диканських лісах. Протягом шість місяців систематично приймали повідомлення по радіо з Москви, друкували листівки і розповсюджували серед населення.

Підпільники дізнавшись, що в сараї під колючим дротом утримуються військовополонені налагодили зв’язок з лікарем і домовились про проведення агітаційної роботи. Передавали листівки лікареві, який читав їх хворим. Визволили з полону 18 радянських військовополонених.

У травні 1942 р. радянські війська в районі Харкова почали наступ. Підпільники озброївшись хотіли завдати удару фашистам з тилу, але були схоплені. В листах до рідних Ляля з в’язниці писала, що життя куплене ціною підлості, гірше від смерті. 26 травня 1942 р. підпільники були розстріляні.

Під керівництвом Кіровоградського обкому партії на чолі з П.К. Василиною та М.М. Скирдою вели роботу Новопразька, Світлопільська, Знам’янська, Єлизаветградська підпільні партійні організації.

Розгорнув роботу Дніпропетровський підпільний обком партії на чолі з М. І. Сташиновим, Д.Г. Садовниченком, Харківський – І. І. Бакуліним. Сталінський – С.М. Щетиніним, Одеський – О.П. Петровським, С.С. Сухарєвим, Ворошиловградський – І. М. Яковенком, С.О. Стеценком, Сумський – О. І. Антоновим, Кам’янець-Подільський – І. К. Николюком. Не довго діяли Чернівецький, Станіславський, Ізмаїльський підпільні обкоми. Не змогли вийти в задані райони керівники Вінницького, Дрогобицького, Львівського, Ровенського, Тернопільського обкомів партії. Не закріпились в тилу ворога Запоріжський, Миколаївський, Волинський.

Під керівництвом партійних організацій розгорнула роботу сітка комсомольського підпілля. Розпочали роботу Харківський, Запоріжський, Київський, Сумський підпільні обкоми комсомолу. Київський міськком ЛКСМУ, Холминський райком ЛКСМУ, організував комсомольську організацію «Так починалось життя» під керівництвом М. Єременко.

Вироблено завдання:

* вести агітаційно-масову роботу серед населення, мобілізувати народ на боротьбу з ворогом;

* зривати заходи намічені німцями;

* допомагати партизанському загонові зброєю, продовольсьвом, надсилати поповнення.

Взяли на себе обслуговування партизанів – прали білизну, пекли хліб. Були пильними розвідниками для партизанських загонів. Підготували в партизани 400 чоловік. Налагодили друк листівок. За 5 місяців видрукували і поширили 16000 листівок і зведень Радянського Інформбюро. Розклеювали на стінах будинків, парканах, телефонних стовпах групами по 3–6 чоловік з балалайкою, гітарею, піснею.

2 березня 1942 р. почались арешти. Багато перевиховувались в лісі, однак були схоплені керівник Микола Яременко і активні члени О. Омельченко, Ф. Резиченко, Ф. Внукова. «Комсомольці не здаються. Помираємо за Батьківщину» – останні їх слова, написані на брудній тюремній стіні.

Важливе місце у діяльності підпілля займала масово-політична робота серед населення. Широко використовували пресу. На Україну перисилались газети «Правда», «Відомості», «Комсомольська правда», «Красная звезда», «Комуніст», «Советская Украина». Через кожних два дні тиражем 100 тис. примірників виходила газета «За Радянську Україну». Політорганами Південного фронту за період з 1 вересня до 5 грудня 1941 р. було розкидано над територією Південних областей України 20 млн. примірників листівок, 283 тис. газет, 8800 примірників газети «Правда». Однак багато література не доходило до місця призначення. Метою було налагодити видавництво в тилу ворога, що було важко в умовах конспірації, відсутності паперу, друкарських засобів, спеціалістів. У вересні 1941 р. вийшла в світ перша друкована листівка Чернігівського обкому партії. Видавали листівки Миргородський підпільний райком Полтавської області, Ямський – Сталінської області, Одеський приміський райком партії. Багато листівок писалось в ручну.

Листівки розповсюджувались на базарах, підприємствах, церквах, на дошках оголошеньпоряд з німецькими оголошеннями.

Сім разів на добу звучали радіопередачі центрального радіо. Вони включали інформацію Радінформбюро, інформацію ТАРС, матеріали про становище на фронтах і тилу, про героїв війни, розгортання партизансько-підпільної боротьби. Створено радіостанції імені Т.Г. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» в Москві.

В ідеологічній діяльності підпілля найпоширенішою формою була усна пропаганда і агітація, індивідуальні і групові бесіди, читка газет і листівок, організоване прослуховування радіопередач.

У селах проводились мітинги, збори, влаштовувались лекції і доповіді секретарів підпільних партійних комітетів, керівників партизанських формувань, агітаторів, концерти художньої самодіяльності, перегляд фільмів.

Особливо поширеними в містах і промислових центрах був саботаж економічних дій німців. Кваліфіковані робочі, інженери, техніки, службовці тікали в села приховуючи свої спеціальності, працювали сторожами, двірниками. Під керівництвом підпільників виводилось з ладу заводське устаткування, телефонна сітка, зрив виконання виробничих завдань. Де було введено в дію деякі мілкі чи окремі цехи, шахти робочі систематично зривали роботу.

Внаслідок саботажу робітників і службовців німці не змогли налагодити роботу великих промислових підприємств у Горлівці, Сталіно, Макіївці, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі. Під керівництвом підпільних організацій селяни зривали польові роботи, ремонти збиральних машин, поставки хліба та сільськогосподарських продуктів.

У вересні 1941 р. київські підпільники здійснили диверсії на станції Київ-Товарна, в цехах Київського паравозоремонтного заводу, залізничних майстернях, депо, водокачці, фабриках ім. О.М. Горького та ім. Рози Люксембург. Перешкоджали відбудові мостів через Дніпро, заводів «Більшовик», «Ленінська кузня». Восени 1941 р. диверсії на аеродромах Харкова і Чугуєва.

Підпільні організації перешкоджали вивозу населення на роботу до Німеччини, нападали на біржі праці, знищували документацію, виготовляля фальшиві документи звільнення з роботи за станом здоров’я.

Радянським партизанам значну допомогу надавали члени підпільних організацій в здійсненні диверсійних актів на комунікаціях, воєнних об’єктах, розгромі гарнізонів і поліцейських участків. Використовувалися в якості провідників при форсуванні водних перешкод під час рейдів, при здійсненні бойових дій в населених пунктах. Розвідники партизанських загонів широко використовували конспіративні та явочні квартири. Найважливіша допомога була в південних, мало лісових і степових районах України. Надавали інформацію не лише про місцезнаходження ворога, але і його дислокацію за межами контролюючих зон. На основі цих даних планувалась бойова і агітаційно-масова діяльність, зривались ідеологічні, політичні, економічні, воєнні заходи німців. Підпільники попереджали про каральні акції..

З метою покращення керівництва партизанським рухом за рішенням ГКО 30 травня 1942 р. при ставці Верховного Головнокомандувача був створений Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП У Білорусії П.К. Пономаренком, при воєнних радах фронтів штаби партизанського руху.

При Воєнній Раді Південно-Західного напряму створено Український Штаб партизанського руху. Начальником штабу призначено Т.А. Строкача, членами штабу М.С. Співак, А.Н. Зленко.

В перші дні роботи виникло ряд проблем:

* не мав в розпорядженні радіостанцій, авіатранспорту, озброєння, боєприпасів, медикаментів інших матеріальних засобів;

* постійна зміна місцезнаходження.

Літом 1942 р. УШПД розробив план бойових дій партизанських формувань на Україні.

5 вересня 1942 р. видано указ наркома оборони СРСР І. В. Сталіна «Про завдання партизанського руху». В ньому містились конкретні установи і директиви ЦК партії з наступного розвитку всіх форм народної боротьби і посилення бойових дій партизан, особливо по укріпленню партизанських формувань, створення бойових резервів.

2 жовтня 1942 р. Політбюро ЦК ВКП розглянуло питання про розвиток партизанського руху на Україні, прийнято рішення про створення вузького не легального ЦК КП У з числа основного ЦК КП У і керівників великих партизанських формувань в складі 17 чоловік.

Державний комітет Оборони 11 жовтня 1942 р. прийняв спеціальну постанову про розвиток партизанського руху на Україні. Мова йшла про посилення руху в Правобережних областях, де проходили важливі залізнодорожні і шосейні магістралі.

Розроблено оперативний план на жовтень-листопад 1942 р. Передбачалось направити в німецький тил ряд нових оперативних груп і партизанських організаторів, перидослокацію загонів в інші регіони, провести рейди під проводом С.А. Ковпака, А.Н. Сабурова на Правобережжя.

Осінню 1942 р. на Україну направлено дві оперативні групи на чолі з Я. І Мельником в Сумську область, С.Ф. Маликовим в Житомирську. Для зв’язку з Чернігівським партизанським загоном до кінця жовтня 1942 р. десантована спеціальна група з представників УШПД, ЦК ВЛСМ, ЦКЛКСМУС.

Важливу роль в координації дій партизанських загонів і з’єднань відігравали також штаби областей створені в тилу ворога. Перший був організований осінню 1941 р. на Чернігівщині на чолі з А.Ф. Федоровим. На початку грудня 1942 р. два штаби в Київській і Житомирській областях на чолі з командирами з’єднань С.А. Ковпаком та А.Н. Сабуровим. В січні 1943 р. сформований штаб по Сумській області. В різний час його очолювали Я. І. Мельник, П.Ф. Куманек. Їх завдання було:

* виявлення скритих резервів і створення на їх базі загонів і диверсійних груп;

* поставка партизанськими загонами і групами завдань і організація їх взаємодії;

* підтримка зв’язку з всіма партизанськими загонами області;

* організація розвідки і передача одержаної інформації УШПР.

Весною 1943 р. створюються штаби партизанського руху по Вінницькій, Волинській, Кам’янець-Подільський, Рівенській областях. Начальником штабу в Чернігівській області став Н.Н. Попудренко.

Літом 1942 р. в загони були організовані спеціальні розвідгрупи. В центральному і республіканських штабах партизанської боротьби створювались розвідвідділи. Згідно з постановою ГКО 30 травня 1942 р. в їх функції входило:

* вивчати і висвітлювати політичне, економічне становище в тилу ворога;

* організовувати розвідку і одержання розвідданих: розташування, рух, склад військ і штабів, місцезнаходження аеродромів, складів, хімічних баз, техніки.

Отже, з створенням центральних органів керівництва партизанським рухом було переможено ряд недоліків його організації, характерних для початкового етапу, досягнута необхідна координація дій партизанських формувань різних типів, вирішено організаційні і технічні проблеми, забезпечена більш тісна і оперативна взаємодія з армійським керівництвом, досягнута необхідна територіальна крнцентрація партизанських сил.

2.3 Зміна тактики партизанської боротьби і завершальний етап боротьби

Восени 1942 року радянські партизани переходять до тактики рейдів. Ідея виникла в ході наради, яка відбувалася з 31 серпня по 2 вересня в Кремлі Центральним комітетом ВКП з представниками підпільних партійних органів, командирами і комісарами великих партизанських формувань України, Білорусії. Для участі в рейді було виділено 5 загонів з з’єднання С.А. Ковпака чисельністю 1075 чол., 7 загонів і 2 спеціальні групи артилеристів і автоматчиків з з’єднання А.Н. Сабурова в кількості 1617 чол..

Про завдання дій загонів повідомляється в Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів під командуванням С.А. Ковпака від 15 вересня 1942 р. Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів під командуванням А.Н. Сабурова від 15 вересня 1942 р..

26 жовтня 1942 р. з’єднання С.А. Ковпака і А.Н. Сабурова вийшли з Брянського партизанського краю і двома паралельними маршрутами вирушили на захід. 7 листопада обидва з’єднання майже одночасно підійшли до лівого берега Дніпра, переправились на правий, вибили німців з м. Лоєв. 29 листопада з’єднання А.Н. Сабурова вийшло в район Олександрівки і Ремези Поліської області БССР, з’єднання А.С. Ковпака досягло Буйковичів. В ході розгромлені німецькі гарнізони в селах Хойники, Волока, Юревичі. 22 листопада прибуло в село Корми, в ніч на 26 листопада розгромило загін суперника в місті Мальчиці Поліської області. За 14 днів обидва з’єднання пройшли більше 300 км., пересіклизалізнодорожні магістралі Гомель-Бахмач, Гомель-Чернігів, форсували Дніпро. До кінця листопада 1942 р. з’єднання виконали поставлені завдання, вийшовши в суміжні райони Житомирської і Поліської області. За цей час було форсовано вісім залізнодорожніх ліній і десятки річок.

Вперше в історії партизанської практики такі великі загони партизан пройшли більше 800 км. По окупованих областях Сумській, Чернігівській, Гомельській, Київській, Житомирській.

12 листопада 1942 р. утверджено план на лютий-березень 1943 р. ЦК КП У. За ним мали бути проведені рейди: по території Рівенської області – загону Іванова, Житомирської-Сабурова, Київської-Ковпака, Чернігівської – Федорова, Сумської – Мельника, Щебетуна, Наумова, Гнібеди, Бойко, Харківській – Воронцова, Кіровоградської – Семенчука.

В кінці 1942 р. УШПД прийняв рішення про формування на базі декількох загонів, які діяли в межах Сумської і Брянської областей з’єднання під командуванням М. І. Наумова. Ввійшли загони В.П. Кочемазова, І. А. Пастушенко, харківський загін Н. І. Воронцова, кіровоградський М.А. Семенчука. Мета-організувати систематичні удари по залізнодорожнім лініям Брянськ-Конотоп, Суми-Харків, Суми-Готне-Суджа, Суми-Ромни-Лубни, встановивши зв’язок з підпільниками і партизанськими загонами.

Степовий рейд розпочався 1 лютого 1943 р., в розгар Сталінградської битви. Загін пересік залізнодорожню лінію Конотоп-Льгов, проскочив місто Глушков, шосе Мірополь-Суми, звільнивши Глушков, Краснопольє, Славгородок, Великий і Малий Істроп, Уграєди, Мезеновку, Ворожба. Підірвали 5 залізнодорожніх мостів, порушили рух на дорогах Суми-Харків, Суми-Готне, Суми-Лебедин. 26 лютого переправились через Дніпро. Відійшли в Кіровоградську область

До середини березня зайняло місто Станіславчик біля Голованевського лісу в Одеській області. Під час Степового рейду з'єднання пройшло районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської областей, форсували 18 рік, пересікли 15 залізничних доріг.

Успішні рейди на Правобережжя на початку 1943 року провели два з'єднання під командуванням А.Ф. Федорова, І. Я. Шушпанові, Я. І. Мельника. В лютому-березні 1943 року свій черговий рейд з Пінської області під Київ здійснило з'єднання С.А. Ковпака. Весною і літом 1943 року протягом 65 днів районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської області здійснило з'єднання Наумова М. І.. 12 червня 1943 року перед початком Курської битви С.А. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Завдання – знищення нафтових промислів у Прикарпатті, знищення загонів УПА. Однак це завдання повністю виконане не було. Форсували річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут розгромили німецькі загони в Скалаті, Галичі, Солотвино, Рафаловка. За час рейду пройшли 2 тис. км..

З'єднання Я. І. Сіворонова, яке розміщувалось в Ординських лісах пд – зх Черкас за наказом керівництва УШПР, при Воєнній раді Південно-Західного фронту рейдом вийшло в Житомирську область. В Коростишевському і Корнінському районах Житомирської області, Великополовецькому і Сквирському районах Київської області було створено з їх допомогою 36 підпільних бойових груп, чисельністю до 300 чоловік. В другій половині жовтня підірвали шість залізно – дорожніх ешелонів, зірвали міст через річку Удава, чим перервали на 10 днів рух Житомир-Фастів.

В липні 1943 року ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських загонів з Білорусії, України і 4 російські області. Підрив рейок розпочався з 3 серпня і відбувався на території близько тисячі км. по фронту і глибною до 750 км. У 1943 році партизани україни підірвали 3606 ешелонів з 5 тис. підірваних ними за весь період воєнних дій. В останній декаді вересня 1943 року коли Радянська Армія підійшла до Дніпра розпочався другий етап операції з руйнування ворожих комунікацій, який дістав назву «Концерн». У сумі двох операцій партизанам вдалося припинити рух поїздів на тривалий період, що істотно погіршило ситуацію німецьких військ на фронті. Всього до грудня 1943 року було знищено 2270 км. одноколійного залізничного шляху.

У 1943 році Гітлер видав спеціальний наказ №14 головному командуванню сухопутних військ «Про боротьбу з партизанами»: «Партизанська боротьба, яку ведуть росіяни, стає нині дедалі більш активною, як командири загонів використовуються генерали, з загонами встановлено постійний радіозв'язок кур’єрське сполучення, налагоджено постачання. В оперативних тилових районах сухопутних сил нині налічується близько 80 тис. чол., не враховуючи численних партизанських загонів, які діють у районах, підлеглих командувачам військ України й Прибалтики. Останнім часом партизани завдали значних збитків залізничному транспорту і сільському господарству… Боротьбу з партизанами слід розглядати як бойові дії на фронті. Керувати боротьбою проти партизанів і розробляти бойові операції проти них мусять оперативні відділи армій і фронтів».

Наслідком цього наказу було посилення каральних заходів щодо партизанів і населення, яке їх підтримувало.

Отже, як ми бачимо новими методами ведення війни стають рейди на далекі відстані і «рейкова війна». У 1943 партизани підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. Майже скрізь мали постійний зв’язок з військовим командуванням та московським керівництвом. На партизанських аеродромах регулярно приземлялись літаки зі зброєю, одягом, харчами, медикаментами. З центру переправлялись кваліфікований командний склад та диверсійні групи. Вибухові пристрої надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР давали змогу партизанам пустити під укіс, що найменше чотири ешелони і вивести з ладу майже 200 метрів залізничного полотна. Рух припинявся на 2–4 доби. Втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією.

На кінець 1942 року ЦК КП У та УШПР мали регулярний зв’язок з партійним підпіллям і партизанськими загонами лише трьох областей. Інші обкоми і міськоми партій діставали вказівки і інформували центр про свою роботу епізодично через зв’язкових.

На кінець 1942 року розширилась мережа комсомольсько-молодіжного підпілля. Направлені в тил ворога 126 комсомольських працівників допомогли створити 7 підпільних обкомів ЛКСМУ, 36 райкомів, 141 низову молодіжну організацію.

В Маріуполі діяли 10 підпільних груп. Зокрема, група П.С. Дьоміна надавала допомогу розвідникам Чорноморського військово-морського флоту, переправляли на рибальських баркасах через Азовське море радянських військовополонених, населення, що втекло з таборів.

Підпільно-партійна організація під керівництвом В.Д. Авдєєва об’єднувала в Сталіно 11 груп, чисельністю 150 чоловік. За період з червня по вересень 1943 року багато разів порушували зв’язок навколо міста, організували аварію 4 поїздів, підірвали 17 паравозів, 2 танки, 8 автомашин, висадили в повітря артилерійський склад, спалили 6 електромоторів, підірвали водопровід на станції Мушнятове, знищили понад 300 солдатів і офіцерів. Загін «За Батьківщину» під керівництвом І. П. Дунаєва висадив в повітря і зруйнував 4 мости, 3 склади, вивів з ладу 50 паравозів і 30 вагонів, систематично порушували залізничне постачання і телеграфний зв’язок, паралізувало всі спроби окупантів пустити Зціївську ДРЕС та інші підприємства.

На Дарницькому вагоноремонтному заводі боролася з ворогом підпільна організація під керівництвом Л.М. Воробйова. Її групи були в шести цехах заводу. Вагони ремонтували так, щоб викликати аварію поїздів на дорогах. Підірвали котельню, спалили гараж, вивели з ладу підйомний кран. Організація добувала зброю, готувала людей до бойових операцій.

Проскурівські підпільні групи організували 589 диверсійних актів з них 22 аварії поїздів, спалили депо станції Гречани, вивели з ладу 18 літаків.

Уміло і уважно діяли патріоти станції Дніпропетровськ, Київ, Лозова, Сарни, Ковель та інших великих залізничних вузлів.

Стрийська група на чолі з Василем Грициком виводили з ладу електромотори в токарному цеху, пошкодили магістральний газопровід, організували аварію двох поїздів на станціях Гайлів і Нежухів. Великий склад з запасними частинами для паровозів і дивізійні склади пального знищили шепетівські підпільники.

Радянські підпільні групи в Галичині створені у 1941 році на початку 1942 об’єдналися в організацію під назвою «Народна гвардія імені Івана Франка»: групи В.А. Грушка, А.П. Колубена, Н.Д. Березіна, Т.А. Таєвського, К.М. Пелехатого кількістю 100 чоловік. Діяла на території Львівської, Тернопільської, Дрогобицької, Станіславської областей міста Золочів, Городок, Красне, Винники, Рава-Руська, Дрогобич, Самбір, Борислав, Косові, Коломиї.

В кінці вересня 1942 року в місті Краснодоні Ворошиловградської області створена організація «Молода гвардія». В штаб увійшли Іван Туркенич, Олег Кошовий, Іван Земнухов, Сергій Тюленін, Віктор Третьякевич. Пізніше Люба Шевцова і Уляна Громова. Організація була розбита на окремі групи, особовий склад підбирався по територіальному принципу з врахуванням дружніх стосунків.

Налагодили видавництво листівок, спочатку писали від руки, пізніше з допомогою шрифту, мали свою топографію. Для зручності місто поділили на участки. Розклеювали ввечері парами, щоб зменшити підозри. В них містились повідомлення Радянського Інформбюро, про становище на фронтах, заклики до населення чинити опір окупантам. Всього випустили 300 найменувань тиражем до 5 тисяч екземплярів. Підпільники підривали автомашини, визволяли радянських військовополонених. Внаслідок їх діяльності в Красно доні не була відновлена жодна шахта. 5 грудня 1942 року спалили «біржу праці» і тим самим врятували сотні юнаків і дівчат від німецького рабства. Підпалювали скирти хліба, перешкоджали вивозу до Німеччини худоби, продуктів.

В приміщенні клубу імені Горького німці намагалися створити свій клуб, для залучення молоді, об’явили запис в самодіяльні гуртки. Директором встроявся Женя Мошков, адміністратором Ваня Земнухов. Сюди ж вступило багато молодогвардійців. Це дало змогу збиратись великими групами під виглядом репетицій, пізно повертатись додому, без перешкод спілкуватись з молоддю.

Готуючись до бойових дій на кінець грудня 1942 року добули різними способами 15 автоматів 80 гвинтівок, 300 гранат, 15000 патронів, 65 кг. вибухових речовин. Зрада не дала можливості закінчити ці приготування. 15–16 квітня 1943 року було кинуто в шурф шахти 72 герої Краснодону – 11 комуністів-підпільників, 49 молодогвардійців – І. М. Громову, О.О. Дубровіна, І. О. Земнухова, С.Г. Тюленіна. Четверо було розстріляно – О.В. Кошового, Л.Г. Шевцову, В.Ф. Суботіна, Д. І. Огурцова.

Організаторами підпільних груп виступали також вчителі – в селі Констянтинівці Запоріжської області – Н.Ф. Красутський, Сімферополі – О.А. Волошинова. Багато допомагав чоловік Волошинової Іван колишній викладач географії в педагогічному інституті. Здібний художник підробляв німецькі печатки, документи. Чудовими організаторами були також вчителі А.З. Одуха, В.М. Яремчик, Ю.О. Збанацький.

Багато підпільних груп переходило до збройної боротьби. Яскравим свідченням є павлоградське та варвинське повстання.

На початок 1944 року в окупованих районах Правобережжя і західних областях України діяло 9 підпільних центрів, 39 підпільних міських і районних комітетів КП У, 4 обкоми, 16 райкомів ЛКСМУ, 300 інших організацій і груп. Обкоми і більшість райкомів знаходились в складі партизанських формувань. Секретарі обкомів партії очолювали партизанські з’єднання і обласні штаби партизанського руху. Секретарі підпільних райкомів партії були командирами і комісарами партизанських загонів. Таке поєднання політичного і воєнного керівництва давало великі переваги в організації масово-політичної роботи і проведенню бойових дій, посиленню зв'язку і взаємодопомоги підпільних організацій і партизан. Партійні комітети опираючись на бойову силу партизанських формувань несли менші втрати в людях. Партійні центри південних областей і більшості західних не маючи такої можливості, не могли широко розгорнути організаційну боротьбу населення в тилу ворога.

З зростанням чисельності учасників боротьби гостро відчувалася нестача зброї. Негативним було те, що в 1944 році на окуповану територію України направлялись лише групи організаторів партизанського руху, диверсійні і розвідувальні групи, майже зовсім не надсилались уповноважені ЦК КП У партійні організатори та інші відповідальні керівники партійного підпілля. Не було вжито всіх заходів по відновленню підпільних обкомів партії в Миколаївській і Одеській областях, по створенню керівних партійних центрів в Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій областях, налагодженню зв’язку з підпільними організаціями.

Наприкінці 1943 року у зв’язку з визволенням Лівобережної та частково Правобережної України, вийшли в радянський тил і були розформовані з’єднання під командуванням І. М. Бовкуна, І. Д. Діброва, Ю.О. Збанацького, Ф. І. Короткова, М.Г. Салая, М.Р. Соболєва, 23 великих партизанських загони Д.Ф. Гарячого, О. Є. Кривця, Є. І. Петрова, дрібні розвідувально-диверсійні бойові групи.

В січні 1944 року на обліку УШПР було 31 з'єднання, 81 самостійно діючий загін чисельністю 47,8 тисяч бійців. Кількісне зростання партизанських формувань відбувалося до літа 1944 року. За постановою ДКО СРСР від 13 січня 1944 року Центральний штаб партизанського руху розформовано, керівництво партизанським рухом покладено на центральні комітети комуністичних партій союзних республік, обласні комітети партій на республіканські обласні штаби.

Продовжувалась підготовка радистів, інструкторів-мінерів, розвідників, керівників руху. Через «Овруцький коридор» завезено медикаменти, озброєння, боєприпаси, спорядження, евакуйовано поранених.

У січні 1944 року затверджено план бойових дій партизанських загонів на січень-березень. Завдання:

* посилити дійову допомогу регулярним військам в наступі;

* захищати населення від знищення і забрання на роботи до Німеччини;

* зривати плани німців, щодо пограбування народного майна. З січня по липень 1944 року на Правобережжі і західних областях створено 101 партизанський загін і 37 диверсійно-розвідувальні групи. Тісно взаємодіючи з регулярними військами партизани посилили удари по комунікаціях, дезорганізували тил противника, захоплювали переправи і мости на річках, утримували їх до підходу радянських військ.

Партизани самостійно і з частинами Червоної Армії визволили 45 міст, райцентрів, залізничних станцій. Створивши на Поліссі великий партизанський край, партизани надійно прикривали правий фланг Першого Українського фронту, контролювали комунікації, стежили за пересуванням сил супротивника. Особливо активно діяло з'єднання А.Н. Сабурова, що очищало території між річками Стирь і Стохід південної залізничної лінії Сарни-Ковель. Радянські партизани допомогли Червоній Армії в звільненні міста Рівне, тут діяла партизанська бригада Ю.М. Собесяка, що складалася переважно з поляків.

З'єднання імені Н.А. Щорса і С.Ф. Маликова діючи на шляху відступу ворога, розбитого під Коростенем, 2 січня зайняли райцентр Лугини і населений пункт Ігнатпіль. Просуваючись на захід очистили від противника село Друхів, Грушівку, Довгиничі. На початок лютого форсували річки Стир і Стохід. 11 лютого вийшло в район Камінь-Каширського, де зустрілось з Чернігівсько-Волинським з'єднанням разом з ним вело бої за місто Ковель.

Велику допомогу військам лівого крила Першого Українського фронту надавали партизани Камянець-Подільської і Вінницької областей. 4 січня з'єднання А.З. Одухи розгромило ворожий гарнізон і визволило райцентр Плужне, 16 січня – райцентр і залізничну станцію Славуту. 16 лютого з'єднання А.З. Одухи, С.А. Олексенка, Ф.С. Кота у взаємодії з армійським артилерійським дивізіоном визволили місто Ізяслав.

В смузі наступу військ Другого Українського фронту допомогу військам надавали кіровоградські і черкаські партизани. Активно допомагали радянським військам і партизани Криму. Партизанська бригада «Грізна» зірвала відступ ворога на шоссе Сімферополь-Алушта, перешкодила зруйнуванню промислових об'єктів Сімферополя. Загони південного з'єднання кримських партизан врятували від знищення будови Лівадії, вибили німців з села Павлівни і залізничної станції Поштове, утримували Ялту до приходу радянських військ.

Місцеве населення надавало істотну допомогу партизанам, надаючи їм провідників, витягуючи з бруду техніку, розчищаючи дороги, постачаючи продуктами харчування, але не в Галичині.

Під час наступу радянських військ на Правобережжя і західні області УРСР важливе значення мали удари по комунікаціях супротивника. Підсилились диверсійні дії на залізницях, особливо навколо таких залізничних вузлів, як Ковель, Шепетівка, Гречани, Жмеринка, Львів, Рава-Руська на магістральних автомобільних шляхах. Виділилися великі сили для організації груп підривників і систематичного проведення диверсій. У результаті диверсій пропускна здатність на головних напрямках залізничних ліній Ковельського вузла взимку і навесні 1944 року скоротилась в 3–4 рази. Партизани всіляко перешкоджали підтягувати і робити перегрупування військ супротивника, його організованому відходу, будівництву і зайняттю ним нових оборонних рубежів

Партизани посилили розвідувальні дії. З цією метою на окуповану територію засилались окремі розвідувальні і розвідувально-диверсійні групи і загони. У першому півріччі 1944 року було заслано 6 загонів і 3 розвідувальні групи Їх успішній роботі великою мірою сприяло місцеве населення і підпільники. Всього 1944 році від партизанів було одержано 1379 розвідувальних повідомлень, це в сім раз більше ніж в 1942 році.

Характерною рисою рейдів 1944 року було те, що вони проводились одночасно кількома з'єднаннями, які часом рухались паралельними маршрутами на певній відстані одне від одного. Під час таких рейдів командування мало можливість обмінюватись інформацією і ефективно взаємодіяти. Так було, наприклад, під час рейдів з'єднань П.П. Вершигори і М. І. Наумова у Львівську і Дрогобицьку область.

Одним з найбільш значних рейдів був Львівсько-Варшавський рейд Першої партизанської дивізії С.А. Ковпака під командуванням П.П. Вершигори. Почався 5 січня 1944 року, тривав 90 діб. Шлях простягся на 2100 км. від села Собичиного Житомирської області, по Пінській, Ровенській, Волинській, Львівській областях, на території Польщі. знищили ворожі гарнізони в містах Столині, Горохові, Тарногруді, Улянові. Однак, операція виявилась невдалою тому, що противник через свою агентуру виявив намір партизан і вжив заходів для оборони. Інші причини невдач: недостатня організованість у проведені операції, необізнаність з силами ворожого гарнізону.

Великий вплив на піднесення народної боротьби у Вінницькій області і на дезорганізацію ворожого тилу справив рейд з'єднання Я. І. Мельника і Д.Т. Бурченка, тривав з кінця 1943 до березня 1944 року. З'єднання пройшло по 12 районах Житомирської і 27 районах Вінницької області, форсувало 20 річок, пересікло 26 залізничних і 58 шосейних шляхів, провело 47 боїв.

Складним і тривалим був рейд з'єднання М. І. Шукаєва. З листопада 1943 і до січня 1944 року діяло в районі Новограда-Волинського і на залізниці Шепетівка-Рівне, провело 20 боїв з німецькими військами, пустило під укіс понад 50 ворожих ешелонів.

З наближенням фронту до району дій з'єднання, його командування одержало завдання вийти на південніше Рівне, в районі Кунева, де розгорнули бойові і диверсійні дії на шляху відступу німецьких війьк. Вийшло рейдом в район Первомайська для дій в Одеській області. Для виконання завдання два місяці маневрувало по території Рівенської і Тернопільської області. Пройшло близько 1800 км., тричі форсувало Случ, 5 раз річку Горинь, перейшло 3 залізниці, провело 30 боїв з німецькими військами і УПА, розгромило 7 штабів ворожих військових частин. Удар по залізниці Бережани-Перемишляни Львівської області, зірвали 9 залізничних і 5 шосейних мостів, залізниця не працювала 22 доби.

До травня з'єднання просунулось в район Дрогобича і Стрия, розташувалось в горах між станціями Сколе і Турка. Звідси 26–29 травня з'єднання силою двох загонів завдало удару по нафтопромислах Борислава і Дрогобича. Діяли в даному районі до 9 липня після чого продовжували свій рейд на територію Польщі, 25 серпня вийшли на кордон з Чехословаччиною.

На посилення народної боротьби з окупантом і допомогу радянським військам у західних областях України ЦК КП У і УШПР спрямували дії також менших з'єднань та загонів, які були утворені на базі реорганізованих великих з'єднаннях під командуванням І. О. Артюхова, Д.К. Ніколайчика, В П. Чепіги, С.О. Санкова.

Так з'єднання під командуванням Б.Г. Шангіна, В.П. Чепіги, С.Д. Чижова, загони на чолі з М.Й. Куницьким, М.Я. Надєміним, С.Д. Санковим рухаючись вздовж Західного Бугу вийшли на територію львівської області. обрали своєю базою Білгорайські і Яновські ліси, спрямували удари по залізницях і шосейних дорогах Львів-Люблін-Розвадів, Люблін-Перемишль, Люблін-Холм. Загони з'єднання Б.Г. Шангіна завдаючи ударів по залізниці Рава-Руська-Замостя, на шляхах навколо Білгорая здійснило 48 бойових і диверсійних операцій, в повітря злетіло 22 шосейних і залізничних мостів. Більше місяця не працювала залізниця Львів-Люблін на ділянці Рава-Руська-Бєльженець. На залізницях Замостя-Красностав, Люблін-Розвадів по території Польщі, де діяв загін імені Кірова організовано 26 катастроф.

Всьго в 1944 році в здійсненні глибоких рейдів брало участь 19 партизанських з'єднань і 25 самостійно діючих загонів і груп. За січень-липень 1944 року партизанами було вбито, поранено, взято в полон понад 120 тис. німців, знищено 638 танків, 54 літаки, 467 автомашин, організовано 1037 аварій на залізницях.

У партизанській боротьбі українського народу брали участь тисячі представників інших народів.

Перше молдавське з'єднання підірвало 166 ворожих ешелонів. Друге молдавське з'єднання протягом трьох місяців втримувало в своїх руках містечко Городніцу Житомирської області.

На Київщині діяв загін на чолі з казахським вчителем Касимом Кай сяновим. Льотчиком татарином М. І. Тіміровим був створений загін на Дніпропетровщині.

У партизанському русі брало участь сім тисяч поляків, в лютому 1943 року створено польський партизанський загін імені Тадеуша Костюшко. У червні 1943 року почав бойові дії польський загін С. Богульського і українсько-польський загін «Смерть фашизму». На Рівненщині організовано два польські загони: Я. Галіцкого, і К. Гуревича.

У партизанських загонах брали участь сотні чехів і словаків. У з'єднанні А.Н. Сабурова створено чехословацький загін Яна Нелепки, чисельністю 45 чоловік. Велике сприяння радянським партизанам надавали словацькі партизани в Криму і Одесі, де розташовувалися підрозділи словацької дивізії. Створено словацький загін Юрая Жака. Протягом літа 1942 року румунський офіцер Михайло Міхайлеску передавав партизанам зведення, перепустки і інші документи необхідні розвідникам, передавав партизанам план евакуації фашиських військ з Криму.

У різних з'єднаннях воювали югослави, французи, бельгійці, серби, хорвати. У Криму боролися іспанці і були інструктурами-мінерами на Правобережжі. На Рівненщині в загоні Д.Н. Медвєдєва воювали болгари.

Отже, антифашиський радянський партизансько-підпільний рух на території України пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протесту.

Стримуючими чинниками його розвитку в початковий період стали:

* Наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30‑х років і привела до згортання підготовки кадрів та виготовлення засобів для ведення «малої війни»;

* ліквідація теоретичних розробок;

* партизанських сховок і баз;

* відсутність координаційного центру;

* нестача зброї, боєприпасів, медикаментів;

* жорстке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції режимові;

* дефіцит підготовлених партійних кадрів.

Створення в 1942 році Центрального партизанського штабу, матеріальна підтримка з центру, застосування партизанами ефективних методів боротьби, тісна взаємодія партизанських сил з підпільними силами, підтримка населення на більшості території України дало змогу перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на другий фронт.

3. Антинімецька боротьба УПА на території України

3.1 Передумови зародження УПА

Складовою частиною антифашиського Руху Опору на території України були – Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська Армія.

Позиція українського національного підпілля щодо нациських військ не була сталою і змінювалася протягом окупаційного періоду. Умовно настрої українського національного підпілля можна розділити на три етапи. Перший – тривав з червня 1941 до вересня 1941 року і характеризувався доброзичливим ставленням до окупаційних військ, другий – з осені 1941 до середини 1943 року позначився напруженням у стосунках українського підпілля і нациських окупаційних військ, третій етап – друга половина 1943–1944 років характеризувався переходом до відкритого збройного протистояння підрозділів українського національного підпілля з частинами нацистських окупаційних військ. Цей поділ є умовним, адже на кожному з етапів були факти як співпраці, так і збройного протистояння.

На першому етапі українські національні політичні структури сприймали німецькі війська як союзників і визволителів українських земель від радянської окупації. Це підтверджують тези записані а «Акті проголошення Української державності» від 30 червня 1941 року. Де зокрема, в третьому пункті йшлося: «Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься спільно з німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу…».

Більшість місцевого західноукраїнського населення зустріло нациські війська прихильно. Загальні настрої, що панували в західноукраїнських областях, добре виражають слова українського священика з села Романів на Волині: «Радість панує поміж населення. Всі сходяться докупи, вітаються, як на Великдень. Коло церкви… населення обсипає німецьких солдатів квітами, а німці віддячують цукерками й папіросами». Ці слова підтверджують донесення німецьких офіцерів, в одному з яких зазначалося: «З приходом військ їм зразу почали приносити молоко, яйця й інші продукти, як були віддані солдатам безкоштовно й цілком добровільно».

Цю ідилію зруйнували дії окупаційної влади, котра у відповідь на проголошення ОУН незалежності, провела у липні 1941 року арешти керівництва і членів ОУН, а в серпні створили дистрикт «Галичина».

Як наслідок почали поширюватися антинімецькі листівки, котрі закликали виступати проти від’єднання Східної Галичини і розгортати підпільну діяльність.

Були і більш радикальні заклики. Брат Степана Бандери, Василь закликав до «Зброї! Потрібно відплатити брехунам – німцям».

На нелегальних зустрічах під Львовом у жовтні 1941 р., визначених пізніше як Перша конференція ОУН, М. Лебедь, Д. Мирон, Л. Климів, В. Кук та інші керівники опрацювали нову тактику: з німцями в конфлікт не вступати, перейти у підпілля, всебічно використовувати можливості легальної роботи. Першочерговим завданням ставав військовий вишкіл кадрів, що досягалося проникненням націоналістів у підрозділи української допоміжної поліції.

В квітні 1942 року в околицях Львова було проведено Другу конференцію ОУН, учасники якої засудили політику німецького окупаційного режиму на Україні, проте не закликали народні маси до активної антинациської боротьби. Заявлялаи, що визвольно-революційну боротьбу за звільнення всіх українських земель і за з’єднання їх в одну незалежну і соборну державу ОУН здійснює спираючись на власні сили українського народу, відкинувши орієнтацію на чужі сили, зокрема на історичних ворогів України.

У квітні 1941 року провід ОУН у меморандумі про цілі українського національного руху заявляв: «Провід українських націоналістів усвідомлюючи чітко і тверезо сучасне політичне, а також загалом геополітичне становище країни, вважає бажану тісну співпрацю з Німеччиною, то з другого боку, дуже важливо і бажано глибше ознайомитись з справжніми намірами Німеччини стосовно Східної Європи, а також певними гарантіями від авторитетної установи щодо майбутнього і практичної координації заходів».

В аналогічному меморандумі ОУН в червні 1941 року зазначалося: «Навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно з початку будуть вітати, як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитись, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами. Новий європейський порядок без самостійної національної української держави є немислимим… Якщо навіть сьогоднішнє державне утворення України, яке під назвою Української Радянської Соціалістичної Республіки є складовою частиною Радянського Союзу, являється фікцією, все ж таки ця фікція є великим кроком вперед у порівнянні з передвоєнним часом, коли тодішній царській Росії навіть слова Україна, українець, український були заборонені».

Однак життя і окупаційно-репресивна політика Німеччини внесли свої корективи у плани й задуми українського політикуму, зокрема ОУН. Ілюзії щодо допомоги Німеччини у відродженні української держави швидко розвіялися і насамперед в ОУН. Масові арешти свідомих українців, репресії та розстріли членів та симпатиків ОУН, що особливо активними були в період з вересня 1942 року до лютого 1943 року зумовили пошук нових форм і методів боротьби, в тому числі проти німецьких окупантів. Мельниківці, на відміну від бандерівців, поводили себе щодо німців стримано.

Початок антинациської боротьби збоку українського національного підпілля стримував такий психологічний чинник, як позитивна налаштованість місцевого населення до окупаційних військ на початку війни. Ще з середини 1930‑х років українські національні сили вели пропаганду, що за допомогою німецької армії можна буде відновити Українську державність. І після кількарічної психологічної обробки населення за два місяці переагітувати людей на протилежні настрої неможливо. Масовий терор щодо місцевого населення з боку окупаційних військ, примусові вивози на роботу до Німеччини, вигляди концентраційних таборів з військовополоненими та єврейські гетто справляли гнітюче враження на місцеве населення. Тобто, окупаційні війська провели набагато кращу антинациську агітаційну роботу з місцевим населенням, ніж це робили активісти українського підпілля.

Потрібно пам’ятати про радянських партизан, підпільників, які вели антинациську боротьбу і своїми діями викликали терор окупантів стосовно місцевого населення, що викликало з одного боку неоднозначне ставлення до радянських партизанів, а з другого боку посилювало бажання людей боротися з окупантами.

Позиції керівництва ОУН у плані антинациської боротьби розділилися. А. Мельник висловлюючи критичні зауваження стосовно політики нацистів на Україні, намагалися не ввійти в конфлікт з вищим нациським керівництвом. Натомість інший керівник ОУН О. Кандиба на території України намагався організувати збройне підпілля для боротьби з ворогом. З ініціативи О. Кандиби на Крем’янеччині влітку 1942 року було створено партизанські загони для боротьби з нацистами. Виходячи з постанов Другої конференції, керівництво ОУН розраховувало максимально довго стримувати збройні сутички з нациськими окупантами і готуватися до загальнонаціонального повстання. В ці плани внести корективи змусили партизанські дії радянських та польських сил. Наприкінці листопада 1942 року відбулася військова конференція Проводу ОУН, учасники якої вирішили негайно приступити до створення підпільних сил. Ця поспішність ґрунтувалася і на страху втратити контроль над лісистими місцевостями західноукраїнських областей, які швидкими темпами намагалися оволодіти радянські та польські партизани.

Отже, протинімецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 року виявлялася переважно в актах пасивного опору і саботажу щодо дій німецької сторони – проти здавання населенням продовольчого «контигенту», вивезення населення в Німеччину на роботи.

Попередницею у антинациській боротьбі УПА була «Поліська Січ», створена за ініціативою уряду УНР в екзині. 20 червня рада старшин армії УНР уповноважили Тараса Боровця створити збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою. Тарас Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. У червні-серпні 1941 року «Поліська Січ» здійснила операції з очищення волинських та поліських лісів від окремих бійців Червоної Армії. У серпні Т. Боровець розгорнув акцію з об’єднання розрізнених політичних сил для створення єдиної української армії. Результативними виявились переговори з ОУН, монархістами на чолі з полковником І. Трейком, УНАКОР отамана Волошина-Берчака. Тісні контакти налагоджено з Білоруською національною самообороною. У жовтні 1942 року з’явилась нова назва – Українська Повстанська Армія. Діяла в районі міст Олевськ, Людвипіль, Сарни. В основу організації ліг адміністративно-територіальний принцип: на чолі стояла головна команда, 2–4 області об’єднувались в окружну січ, область утворювала обласну бригаду, район-полк, 2–5 сіл-курінь, село-сотню.

Розпочавши з березня 1942 року інтенсивне створення повстанських загонів, у квітні УПА Т. Бульби-Боровця перейшла до боротьби з німцями. Її кількісний склад у першій половині 1943 року оцінювався німецькими чиновниками в 10–20 тисяч чоловік.

В. Косик подає значно меншу цифру: «Цей рух у квітні 1943 року налічував 4 тисячі повстанців і міг мобілізувати ще, може, одну десятку тисяч».

У цей час «Поліська Січ» намагається використати у своїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянських партизан. 23–24 листопада 1942 році відбулись переговори між Тарасом Боровцем та німецькою стороною на предмет в справі умиротворення Полісся. На висунуті контрвимоги – самостійної України та звільнення українських політичних в’язнів – емісар відповів, що майбутня державно-політична структура буде визначена фюрером, а характер прийнятих рішень залежатиме від поведінки українців. Щодо політв’язнів д-р П’ютц заявив, що ніхто не може гарантувати амністування, оскільки відсутні відповідні гарантії їх не участі в антинімецькій діяльності.

У листі від 8 грудня 1942 року до д-р П’ютца Т. Боровець викладає свою позицію так: «Я бачу, що за теперішніх українсько-німецьких політичних взаємовідносин про звільнення українських політв’язнів не може бути й мови. Тому моя спільна з вами праця неможлива… Наше нелегальне становище не означає, що ми знаходимось у боротьбі проти Німеччини. Це лише самозахист. Ми розглядаємо Німеччину як тимчасового окупанта, але не ворога. Якщо Німеччина виключила нас від участі в цій війні, як діючу особу, то ми вирішили до кінця війни залишитись нейтральними спостерігачами. Ми дотримуємось політики, вам не допомагати і не шкодити. Ми не змінемо нашої позиції, якщо і німецькі власті також оцінять ненормальну обстановку, яка виникла із-за політики. Якщо ж німецькі власті й надалі будуть ще активніше виступати проти українського населення, тоді ми змушені будемо перетворити наш нейтралітет в анти німецьку боротьбу».

Д‑р П’ютц рекомендував пропагувати серед населення антиупівські настрої, проголосив Бульбу-Боровця безвільним інструментом анонімних підбурювачів. З метою ізоляції вожака повстанців у його ж таборі пропонувалося посилити примусові заходи щодо населення каральні експедиції, евакуації, агентурну підривну роботу.

У вересні-листопаді 1942 року з аналогічною місією в район дислокації прибув капітан Червоної Армії М. Брежнєв. Переговори пройшли безрезультатно. Згодом надходили свідчення від партизанських загонів. Зокрема, в «Доповідній записці штабу партизанських загонів Рівненської області про діяльність українських націоналістів» від 28 травня 1943 року зазначалося: «Найбільш сильне національне формування так зване об’єднання Тараса Бульби нараховує близько 6000 чоловік і повністю охоплює своїм впливом Костопільський, Рокитнянський, Степанський, Березновський район. До кінця квітня штаб знаходився в лісі в районі містечка Городець, останнім часом засновано штаб в районі Деражно, що має при собі озброєний загін до 1000 чоловік. В селі Кричильськ знаходиться школа воєнної підготовки до 500 чоловік».

В «Виписці з розвіддонесення штабу партизанських загонів Житомирської області про діяльність українських націоналістів » зазначалося: «Західніше річки Горинь в основному південніше залізничної дороги Сарни-Олевськ активізують свою діяльність націоналісти-бульбівці. Вони знищують польське населення, нападають на мілкі німецькі гарнізони і невеликі групи партизан.

Одна группа бульбівців знаходиться в районі Домбровиця-Сарни-Владимирець. Штаб в селі Тиклівка. Займають: Сальце, Лудинь, Лютінск, Берестьє, Орваніца, Соломіївка, Любіновичі, Речіца, Щепцевичі, Тикліївка, Рудня, Грані. Озброєння: 2 ручних пулемети, 3 рушниці, 8 гранат.

Друга група бульбівців розміщуються по хуторах і селах від Сарн до Рокитно. Штаб знаходиться в хуторі Закружьє, що в 3 км. пд-сх Томашгруда».

Тараса Бульбу активно критикували кола ОУН – СД ), оскільки вважали, що переговори з ворогом лише послаблюють бойовий дух у повстанців.

У 1942 році провід «Поліської Січі» спробував налагодити контакти з польськими підпільними організаціями Волині з метою нормалізувати польсько – українські відносини у час війни. Посередником між УПА і польськими організаціями в Рівному виступив Броніслав Ходоровський. Однак переговори не відбулися.

На початку 1943 року «Поліська Січ» розпочала переговори з військовими відділами ОУН-СД. Під час переговорів група націоналістів – самостійників під проводом І. Мітинги, що 1941 році відкололася від ОУН-СД приєднались до «Поліської Січі». У травні 1943 року переговори було завершено. Військові відділи ОУН-СД об’єднались з «Поліською Січчю» в одну формацію – Українську Повстанську Армію. Оперативний штаб мав бути поширений за рахунок кооптації представників ОУН-СД.

Одразу ж після об’єднання в УПА почали відбуватись негативні процеси. ОУН-СД розгорнула партійну агітацію, почала запроваджувати інститути служби безпеки, що не передбачалось статусом «Поліської Січі». Тараса Бульбу було звинувачено в отаманщині та в некритичному самовихвалянні. Протистояння між ОУН-СД і «Поліською Січчю» досягло апогею в липні 1943 році. Тарас Бульба з групою однодумців оголосив свій вихід з УПА. Щоб уникнути суперечок за назву, «Поліську Січ» було перейменовано на Українську Національно-Революційну Армію. На базі УНРА була створена Українська національно-демократична партія. 18 серпня 1943 році загони УПА-СД на чолі з курінним Максом оточили штаб УНРА в районі Степане і заарештували багатьох старшин.

Після вступу наприкінці 1943 року радянських військ на Житомирщину Тарас Бульба розпочав переговори з німцями про передачу його загонам зброї та військового спорядження для ведення партизанської боротьби з більшовиками. У ході переговорів Тарас Бульба-Боровець був заарештований гестапо і ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. Командування УНРА деякий час здійснював отаман Щербатюк-Зубатий. Окремі загони УНРА продовжували діяльність до 1945 року, поширюючи її частково на Галичину.

У контексті вивчення початково-підготовчого періоду історії УПА вимагає окремого розгляду питання про похідні групи ОУН, більшість членів, яких, що вцілілі після гітлерівських репресій, з утворенням УПА влилися до її лав. Створення Похідних груп розпочали обидві гілки ОУН – бандерівська і мельниківська. Похідні групи ОУН налічували від трьох до п’яти тисяч чоловік, сформували з’єднання «Північ», «Центр», «Південь», мали в своєму складі 7–12 особові оперативні групи.

Оперативна група «Північ» на чолі з Миколою Климишиним діяла в Києві і Київській області.

Оперативна група «Центр» на чолі з Миколою Лемиком діяла на Харківщині.

Оперативна група «Південь» на чолі з Зиновієм Матлою І М. Річкою діяли в Одесі і Криму.

Спеціальна оперативна група діяла в місті Львові з метою проголошення незалежності української держави.

На схід просувалис три групи ОУН. Перша група – Дубно, Житомир, Київ, Полтава, Харків вимарширувала з Холмщини у двох частинах: з з Грубешова на чолі з Ігорем Шумським та Євгеном Шульгою просувалась через південну Волинь на прикордонні з Галичиною, друга – Володави на чолі з Федором Полбовим за маршрутом, що вів через південну Волинь на прикордонні з Поліссм.

Друга група – Сампара Д. вів через Проскурів, Вінницю, Умань, Кіровоград, Дніпропетровськ, Донбас.

Третя – на чолі з Богданом Сірецьким пішла з Вінничини у напрямі Балти, Одеси, Миколаєва, де об’єдналась з прибулою з Румунії групою Ореста Масікевича, щоб просуватись вздовж узбережжя Чорного моря на Кубань.

Члени похідних груп одержували підроблені документи або перепустки служби пропаганди Вермахту. На осягнутому терені організували українську міліцію і місцеві управлінн, здійснювали широку агітацію, закликали українців займати посади та працювати для побудови самостійної України.

Похідні групи ОУН закріпились у Львові та Рівному, кадри ОУН захопили ключові позиції в Житомирі, Києві, Харкові.

17 вересня 1941 року штаб-квартира німецької групи армії «Південь» дала наказ арештувати і передати у розпордженн львівського СД усіх агентів Бандери діючих у похідних групах. Проте не всіх членів похідних груп було заарештовано, багато з-поміж них продовжували діяти засновуючи нелегальні ланки ОУН. Вони відіграли визначальну роль у формуванні національного підпілл і збройних відділів УПА.

Отже, передумовами для зародження УПА були:

* збройна боротьба «Поліської Січі» Бульби-Боровця проти німців;

* досвід боротьби Похідних груп ОУН;

* формування і значна активізація діяльності радянських партизан, підпільників в північних, лісових районах України;

* активна діяльність польського підпілля в Західних районах України;

* репресії ітерор проти населення збоку німецької адміністрації.

3.2 Боротьба УПА в умовах німецької окупації

З літа 1942 року почалося масове створення відділів самооборони в населених пунктах, котрі ліквідували німецьку жандармерію, поліцію та захищали мирне населення від карателів. У вересні 1942 року Провід ОУН прийняв рішення про організацію більш мобільних збройних відділів, розмірами сотень для допомоги місцевим сільським боївкам.

Наприкінці 1942 року поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих Проводів ОУН, яка переглянула існуючі концепції і висловилась за доцільність творення партизанських регулярних структур під назвою Військові відділи ОУН-СД. Створено робочу групу у складі Василя Івахіва, Михайла Медвідя, Луки Павлишина для вироблення військових статутів та інструкцій.

Протягом жовтня 1942 року першу сотню УПА організував референт крайового проводу ОУН Сергій Качинський – Остап в Кивинському повіті на Берестейщині. У листопаді 1942 року другу сотню УПА організував поручник Іван Перегійник поблизу Луцька. У грудні 1942 року організували сотні УПА: хорунжий Ярема в районі Колки Степань, Ворон в Пустушитських лісах і Крук на Крем’янеччині, Тернопільщині. Усі сотні перейшли під безпосереднє командування поручника Василя Івахіва.

У вересні 1942 року боївка ОУН під командуванням Сергія Качинського – Остапа ліквідувала станцію жандармерів у селі Піддубці, район Луцька.

Німецькі спецслужби ще з літа 1942 року відзначали досі небачену активізацію українських національних груп, які поширили свій вплив з районів Кобрина, Брест-Литовська на центральні і південні райони Волині, північ Поділля. Лише протягом останнього тижня листопада 1942 року німці зафіксували 150 атак національних партизанів проти своїх військ і цивільних об’єктів, заготівлі зерна згідно з звітами окупантів в районі Сарн, Костополя, Пінська впала до 25–30% раніше запланованих.

7 лютого 1943 році сотня УПА під командуванням Довбешки-Коробки провела наступ на загін жандармерії у місті Володимерець. Містечко повністю визволено від окупанта, здобуто 20 одиниць вогнепальної зброї, 65 ковдр, амуніцію та інші речі. Втрати ворога: 7 вбитих включно з командиром жандармерії, інші розбіглися. Втрати УПА: 1 вбитий і 2 ранених.

Третя конференція ОУН-СД 17–21 лютого 1943 року схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом.

22 лютого 1943 року на лагер УПА біля Висоцька напала дві німецькі роти. Відділ УПА вступив в бій, після прибуття допомоги німцям чисельністю 350 осіб відділ відступив в ліс. Втрати німців: 20 вбитих. Втрати УПА: 2 вбитих включно з командиром Коробкою.

З лютого 1943 року розпочинаються широкомасштабні бойові дії на Поліссі з метою усунення німецької адміністрації і очищення широких терен повстанських республік. 10 березня сотня УПА провела успішний наступ на укріплені позиції німців в селі Оржеві, де знаходились також склади зброї. Втрати німців: 60 вбитих і ранених. Втрати УПА: 4 вбитих, командир Остап. Здобуто велику кількість зброї і військової амуніції, яку передано тиловим структурам УПА.

У середині березня 1943 року відділ розбив групу німецьких карателів біля містечка Деражня. 20 березня відділ УПА розгромив лагер полонених у Луцьку, заарештованих звільнив.

Протягом березня організовано багато постійно діючих станиць УПА по селах Луччини і Ковельщини

28 березня німці чисельністю 1500 осіб напали на сотню УПА, що квартирувала в місті Людвиполі. Розгорівся довготривалий, жорстокий бій. Підоспілі частини СС не змогли захопити укріплені позиції УПА і відступили до Костополя. Втрати німців: 58 вбитих і ранених, 5 знищених автомашин. Втрати УПА: 10 вбитих і ранених.

29 березня відділ УПА розбив табір полонених в Ковелі і тюрму. Визволено багато полонених. Під кінець березня на Кременеччині майже всі села опинились під контролем УПА, з 6 квітня німці оголосили надзвичайний стан.

За даними радянських партизанів найбільшого розмаху антинімецькі акції українських повстанців набули на початку квітня 1943 року в районах Мізоч, Острог, Кременець, Верба. Зокрема під час нападу на містечко Верба було вбито 120 німецьких солдатів, у боях за село Шимовку – 24, Острог – 32, Мізоч – 11. Радянські партизани відзначали, що у квітні 1943 року щодня з лісів Острозького, Шумського, Мізоцького районів на антигітлерівські акції виїжджало 60–70 возів з повстанцями.

Протягом березеня-квітеня 1943 року УПА в боях з німцями займає міста і містечка та звільняє полонених місцевих жителів з тюрем, а саме Володимирець, Степань, Топоровиці, Людвипіль, Деражне, Цумань. Захоплено багато зброї та військової амуніції. Також відділи УПА в більших містах Волині і Полісся розбили в’язниціі звільнили в’язнів: Кременець, Дубно, Ковель, Луцьк, Рівне, Ківерці. Захопили зброю і амуніцію.

2–4 квітня загін УПА опанував місто Горохів. Захоплено банк, пошту, тюрму і звільнено політичних в’язнів 3–4 квітня відділ УПА розбив карний лагер на Горохівщині. В’язнів звільнено.

4 квітня німці в силі 300 осіб напали на село Постійно. Багато хат спалили, господарства пограбували, при відступі німців з села невеликий загін УПА організував добре сплановану засідку. Результатом короткого бої була повна поразка німців. Втрати ворога: 50 вбитих і ранених. В УПА 3 ранених. Здобуто: 2 важкі кулемети, радіостанцію, 2 фіри амуніції, польову аптеку.

З 12 на 13 квітня відділ УПА наскочив на укріплені позиції ворога в місті Цумань. Німців розбито, звільнено полонених, здобуто зброю, коні, військову амуніцію. Втрати німців: 20 вбитих і 15 ранених, решта втекла. УПА без втрат.

В квітні на Володимирщині спалено майже всі держгоспи, перейменовані німцями на так звані лігеншафти. Це були маєтки колишніх куркулів, з націоналізовані большевики та захоплені німцями, де рабською працею працювало місцеве населення. Довший час після цього люди отримали можливість працювати на власних полях і годувати тільки себе.

17 квітня біля села Бортівка відділ УПА організував засідку на німецький моторизований загін. Втрати ворога: 16 вбитих. Втрати УПА: 1 вбитий і 3 ранених. Здобуто одну фінку і кілька крісів.

З 21 на 22 квітня організовано військову операцію, силами двох сотень УПА по визволенню Іванової Долини, Костопільщини. Позиції ворога були добре укріплені, а підрозділи багато чисельні. Знищено адміністративні будинки каральних підрозділів окупанта, зірвано два залізничні мости, здобуто багато зброї, військової амуніції і одну тону вибухівки. Втрати ворога: 250 вбитих, 150 ранених і полонених. Втрати УПА: 4 вбитих і 3 ранених.

Кінець квітня 1943 року на терені Остріг, Крем’янець, Шумськ відбуваються великі бої підрозділів УПА-Північ та УПА-Захід з німецькою дивізією, котра складалась з двох армійських полків вермахту, полку СС, полку жандармерії та полку козаків завербованих німцями з полонених Червоної Армії. Після кількаденних боїв дивізію розбито, армійські частини з неохотою вступили в бій й швидко розпорошились.

Німецькі урядовці документально засвідчили, що у квітні 1943 року УПА контролювала всю сільську місцевість на південь від траси Київ-Рівне-Ковель-Брест-Литовськ. Чисельність УПА за підрахунками гітлерівських спецслужб у квітні 1943 року сягнула 8–10 тисяч бійців. Німці повідомляли, що націоналістичні партизани, атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених до вивезення на примусові роботи до Німеччини. У багатьох районах вже не існує німецької адміністрації, в районах Рівного спалено всі тартаки й вбито близько 400 їхніх керівників і робітників. Рейхкомісар Еріх Кох звітуючи в Берлін писав, що на Волині залишилося лише два райони вільні від банд, а німецька адміністрація повноцінно функціонує лише на півдні Поділля.

Протягом квітня 1943 року у боях з УПА загинуло близько 600 німців та їхніх союзників. 2 травня 1943 року на трасі Ковель-Рівне у засідці загинув шеф СА Віктор Люце.

Весною 1943 року у своєму внутрішньому листуванні гітлерівці зазначали, що вони не контролюють на Волині 75% орних земель і втратили 52% поставок худоби.

4 травня 1943 року у селі Любачів Костопільського району націоналісти напали на німецьку військову автоколону. Було спалено 11 машин і вбито 35 солдатів.

9 травня німці силою 400 осіб напали на село Яполоть, Костопільщину, грабуючи людей. УПА силою двох сотень оточили німців з трьох сторін. Розгорівся шестигодинний бій. Втрати німців: 80 вбитих і ранених. УПА без втрат.

9 травня розпочались тритижневі бої між німцями і загонами УПА у Скарбівських лісах. Тоді ж у сутичках біля села Лобечівка Берестечківського району німці вперше масово використали проти повстанських відділів артилерію та бронетехніку. Три дні тривали бої за село Колки, в яких містились бази і п’ять госпіталів УПА. 13 травня масштабні сутички відбулись в районі Деражні, де загинули перші керівники УПА-Північ – Василь Івахів, шеф його штабу поручник Юліан Ковальський, ад’ютант С. Снятецький.

У травні 1943 року відділи УПА почали проводити великі рейди Правобережною Україною. Зокрема, на Житомирщині повстанські загони за три тижні травня 1943 року здійснили 15 успішних боїв з німецькою поліцією й знищили поліцейську школу біля Житомира, вбивши 260 її слухачів.

В травні 1943 року у великому бою біля Дружкополя на Горохівщині повністю розбито великий загін СС. Знищено 56 німціві 140 фольксдойчів, 200 ранених. В травні в бою в Пилипичах на Володимирщині вбито 96 німців.

В травні 1943 року очищено від німців територію площею 2000 кв. км. на Волині, а місто Колки стало столицею повстанської Колківської республіки.

5 травня 1943 року в Україні з робочим візитом прибув рейхсміністр окупованих територій Сходу А. Розенберг. На нараді в Рівному йому доповіли, що «українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж большевицькі банди». Комісар, округи Луцьк, заявив: «Майже всі державні господарства перебувають в руках банд. Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише в супроводі конвою. Наші сили не можуть взяти над бандами верх. Тому і населення з нами більше не співпрацює». Рейхскомісар Еріх Кох доповів, що «українські національні банди мають своє суворе і уміле керівництво і подиву гідне озброєння, треба припустити, що ці банди почали методично збирати зброю і боєприпаси одразу ж після приходу німецького вермахту… Об’єкти на, які нападають банди – це важливі для поступу в країну і постачання залізниці, шляхи і мости, державні господарства, молочарні склади зі збіжжям і сіном, доступні їм промислові підприємства».

Зважаючи на критичне становище німці з червня 1943 року намагаються перейняти ініціативу, розгорнули масштабні бойові операції проти УПА. Командування здійснював генерал Гінцлер, а з липня – фон дем Бах Залєвський. У червневому та липневому наступі проти українських націоналістів взяли участь 10 тисяч німецьких і польських поліцаїв і жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів.

Здійснюючи каральні акції проти УПА німці потурбувались про ідеологічну підготовку своєї акції. В селах і над лісовими масивами розкидались листівки в яких ОУН називалися «знаряддям жидівського большевизму». Стверджувалось, що кремлівські жиди стоять у зв’язку з ОУН, УПА, керують «агенти Москви». Німці застосовували масовий терор проти мирного населення. Протягом тижня було заарештовано і страчено українську інтелігенцію Рівного, Луцька, Кременця. Спалено цілі села. Протягом 20–25 липня 1943 року німці бомбили з літаків населені пункти Лабрів, Радомишль, Суховою, Вільче.

За німецькими даними активність повстанців після каральних акцій зросла. Особливо дошкульними виявилися удари на півночі Волині. 24 липня 1943 року повстанці розбили карателів біля села Рядовичі Турійського району. В ніч на 20 липня 1943 року загін Ю. Стельмащука захопив місто Камінь-Каширський і утримував його протягом дня, вивізши великі трофеї і вбивши 100 німців.

У липні 1943 року відділи УПА активно рейдували Житомирщиною. В одному з боїв біля села Устинівки ліквідували близько 130 гітлерівців. Під час нападу на місто Коростень роззброїли німецьку поліцію. Загалом протягом липня 1943 року УПА здійснила 295 атак на німецькі опорні пункти, 682 саботажні акції на залізниці, 119 нападів на господарські об’єкти.

За серпень активність націоналістів зросла: 391 напад на німецькі гарнізони, 1034 диверсії на залізниці, 151 атаки на підприємствах.

21–25 серпня під охороною УПА на Бережанщині відбувся Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, перший, що пройшов на рідних землях.

У вступі до постанов збору характеризувався етап, який пройшла ОУН від 1941 до 1943 року. В документах Збору зроблено аналіз змін, які сталися на світовій політичній арені на весну 1943 року, зокрема, ослаблення позицій Німеччини. «Війна стала тим струсом, що виявив слабкість німецької і московсько-большевицької імперії. Поневолені народи одержали реальну можливість з середини успішно вдарити в те, що всупереч конструктивним тенденціям людства творять злочинні елементи».

Протягом двох років, що пройшли з часу проведення Другого Краківського Збору, ОУН відстояла не тільки моральні позиції української національної революції, а й створила практичні передумови для наступу проти загарбників. Вже в липні 1943 року 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів

В прийнятих документах чітко прослідковується ставлення націоналістів до Німеччини. Оцінюючи внутрішню ситуацію на українських землях в документах говорилося: «Політика Німеччини на окупованих українських землях іде далі по лінії повного політичного поневолення й нещадного колоніально-економічного грабунку українського народу». Виходячи з цього намічено методи і форми боротьби. Це, перш за все, організована збройна і політична сила українського народу. Керівники підпілля сподіваються, що війна виснажить обидві воюючі сторони в такій мірі, що вони будуть не здатні протистояти прагненням поневолених народів до незалежності. «Сучасна війна, являється зовнішнім допоміжним чинником, що зближує національні і соціальні революції поневолених народів».

Політична програма ОУН стала також програмою УПА і була поширена у вигляді листівок за підписом «Українська Повстанська Армія» датована серпнем 1943 року.

На Зборі Романа Шухевича було обрано Головою Бюро Проводу ОУН, а у вересні 1943 року рішенням ГРШ УПА призначено Головним Командиром УПА.

Німецькі фронтові частини відступаючи під ударами червоної Армії буквально заполонили Волинь, а тому й УПА змушена була вступити у боротьбу з ворогом, у жовтні-листопаді 1943 року повстанці знищили понад півтори тисячі німців. Втрати повстанців сягнули 414 осіб убитими. Почались перші масштабні зіткнення між загонами УПА-Захід і німецькими військами в Галичині. У Карпатах, біля Липовиці, в боях з УПА загинуло понад 200 німців.

В жовтні 1943 року, рейдуючи група УПА в кількості 6 сотень по Житомирщині, Київщині, Вінниччині, Кіровоградщині зводять цілий ряд важких і великих боїв з німецькими і румунськими військами. Найбільші бої і великі втрати ворога: 15.10 1943 року біля села Могилівка, на шляху Зв’ягель-Коростень, 17.10 в містечку Бараші, 20.10 в селі В’язовець Жулинського району. 3 жовтня відділ УПА опановує станиці німецької поліції в Литині, визволивши в’язнів, здобуває 300 одиниць вогнепальної зброї, запобігли вивезенню збіжжя до Німеччини.

5 жовтня курінь УПА захопив місто Козин на Рівненщині. Знищено ворожий гарнізон, спалено тюрму, здобуто продовольство, медикаменти, зброю.

8 жовтня сотня УПА провела переможний бій біля міста Володимерець. Здобуто зброю і справний танк. У жовтні-листопаді відбулися сутички на Самбірщині і Станіславщині.

Останні місяці 1943 року показали, що війна йде до завершення. Вермахт тріщав під могутніми ударами Радянської Армії, а союзники Німеччини після виходу з війни Італії хотіли розірвати стосунки. За таких умов командування УПА провело переговори з Бухарестом і Будапештом, низку локальних переговорів з командирами окремих частин і з’єднань угорців, італійців, словаків, румунів, латишів. З метою укладення угод про ненапад, підтримки УПА зброєю, в обмін на продовольство і спокійний прохід окупантів територіями підконтрольними повстанцями.

Тактичний характер мали переговори з німцями влітку і восени 1943 року. В обмін на зброю, спорядження, боєприпаси, обіцянки звільнити з тюрем лідерів організації і можливість загонам УПА переходити фронт, повстанці обіцяли дотримуватись нейтралітету при зустрічах з німецькими частинами, постачати вермахт розвідувальною інформацією і дезорганізовувати радянський тил. Однак з німецьких документів видно, що реально досягнуті домовленості не виконувались. Німці, як правило не давали зброї, мотивуючи це тим, що не відомо, яка інстанція має займатись передачею зброї, скаржились, що націоналісти продовжують роззброювати їхні підрозділи, нападають на обози, господарські об’єкти, своєю агітацією сприяють дезертирству з лав СС «Галичини» та української поліції. ОУН закидали німцям підрив економіки при відступі, грабунки населення, вивезення населення на примусові роботи до Німеччини, небажання звільнення політичних в’язнів.

В 1944 році переважали переговори між УПА і Німеччиною, тому між ними відбувались лише поодинокі зіткнення місцевих боївок. 9 січня 1944 року біля села Ліс огірки Кам’янець – Подільської області німці напали на українських повстанців. Партизани оточили німців, здобули в бою 3 автомашини з великим майном, 7 кулеметів, 2 міномети, 10 крісів, 30000 набоїв, 500 гранат, 3 радіоапарати.

В лютому під час облави в лісі коло Дубівлян відбувся бій між українською самообороною й німцями. Ворог втратив 8 вбитих, УПА – 3. Подібні збройні сутички упівських загонів з нацистами відбулися 5 березня в селі Садки, а 12 березня в селі Ягольнця Стара Чортківського району. 28 квітня в селі Новий Вербів Бережанського району.

9 квітня в селі Лукавець Сторожинецького району на Буковинщині знищено окупаційну залогу, зібране окупантами продовольство роздано людям. В квітні проведено визвольні акції на інших теренах Буковинщини: в селах Багна, Міліїв, Каратів, Чорноус.

Проходили бої німецьких підрозділів з УПА у Львівській області. Так, 11 травня великі німецькі сили повели наступ в селі Карів і Бандзін Рава-Руського району, де були розташовані відділи УПА. Загинуло 8 стрільців, 4 ранено, 40 потрапило в полон. В руки німців попало багато зброї і військового виряду, спалено 6 господарств. Втрати німців не відомі. При обстрілі з гармат села Бандзіна загинуло 3 стрільці, 2 поранено. Німці захопили магазини сотні Морозенка з харчами та одягом. Село спалили.

25 травня відбулися сутички під час облави, яку німці провели в лісі між селами Садів, Котів, Гранатів, Литва в Сорочинському районі. Загинуло 7 повстанців.

8 червня відбувся бій вояків УПА на горі Лопаті проти 2 німецьких та однієї угорської дивізій, який став найбільшою перемогою повстанців над німецькими військами. Українське військо здобуло велику кількість стрілецької зброї, ручних гранат, набоїв, амуніції. Втрати німців 150 вбитими і раненими, знищено вантажні автомашини Останній великий бій з німецькими військовими частинами звела УПА-Захід 9–16 липня 1944 року у Скільщині біля села Кам’янки і Липа.

Протинімецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943 року до середини 1944 року не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом. Вони лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині-Полісся, де знаходилась матеріальна база національного підпілля. Наказом від 22 серпня 1944 року по групі УПА «Захід» протинімецький фронт остаточно згортався. В наказі зазначалося, що німці з опущенням української території перестають бути для нас окупантом і головним ворогом. Наказувалося оминати сутичок з німцями, мадярами.

Отже, проблема внеску ОУН, УПА у антинациську боротьбу на території України є суперечливою і не однозначною. Стосунки українського національного підпілля і Німеччини зазнавали постійних змін, залежно від геополітичної ситуації. Однак за будь-яких умов оунівці намагалися діяти таким чином, щоб максимально використати обставини на користь боротьби за самостійну Українську державу. Коли інтереси України потребували співробітництва з Німеччиною – вони йшли на співпрацю, коли була необхідність поберегти сили, перебуваючи в стані нейтралітету, займали вичікувальну позицію, але коли обставини вимагали боротьби з рейхом, то УПА вела цю боротьбу самовіддано, безкомпромісно, масштабно. Від гітлерівців було визволено значні території, на яких переставала функціонувати німецька адміністрація, зривали поставки сільськогосподарської і промислової продукції, сировини, вивозу населення в Німеччину, визволення полонених, захист населення від каральних дій… Тому цілком закономірно було б визнати, що ОУН, УПА зайняли свою почесну сходинку в ієрархії борців проти гітлерівського рабства.

4. Польський націоналістичний Рух Опору в Україні

4.1 Створення та боротьба польських підпільних організацій

На території Західної України крім радянських та українських національних сил діяло польське підпілля. Між цими силами були, як акти суперництва так і акти взаємодії на антинациському грунті.

На території Східної Галичини був створений «Дистрикт Галичина», який було приєднано до створеного на польській території Генерал-губернаторства. Волинь увійшла до Рейхскомісаріату Україна. Основна роль в польському підпільному русі належить Союзу збройної боротьби Армії Крайової – організації сформованої в листопаді 1939 року. У ЗВЗ-АК був мандат уряду Речі Посполитої в екзині. Згодом цей союз зріс до кількатисячної підпільної армії, яка підпорядковувала собі та об'єднала всі інші підпільні організації, які визнав польський еміграційний уряд.

Територіальна структура ЗВЗ-АК охоплювала: області, округи, під округи, інспектори, обводи, райони, осередки.

ЗВЗ-АК передбачав три етапи боротьби залежно від ситуації на фронтах і у самій окупованій країні. Це були: підпільна боротьба, період перед повстанням та загальне повстання. Повстання мало не лише визволити окуповану країну, але й забезпечити її територіальну неподільність.

ЗВЗ-АК очолював генерал Казімєж Савицький «Прут» та підполковник Владислав Філіпковський «Янка». У Львівському окрузі – комендантами були підполковники Владислав Смеричинський «Домб», Адам Маліновський «Роберт», Стефан Червінський «Стефан», полковник Людвік Чижевський «Францішек». У Станіславському окрузі – підполковник Ян Роговський «Влодзімєж», капітан Владислав Герман «Ноша». Тернопільському окрузі – капітан Мечислав Зенон Відаєвич «Черма», підполковник Францішек Студзінський «Сніба», капітан Францішек Гавроль «Дзірит». Волинському окрузі – майор Грунон Рольне «Аспін», полковник Казімєж Бондзінський «Либонь», підполковник Ян Войцєх Сіверський «Оліва». Володіли вони 18‑ма зорганізованими районними інспекторами і 50‑ма обводами, різними за чисельністю. У 1944 році особовий склад організації складав приблизно 40 тисяч чоловік.

Методи боротьби, використовувані Армією Крайовою:

1. диверсії;

2. саботаж;

3. терор.

Наприкінці 1941 року у складі розвідвідділу ГК АК був створений Східний відділ, який діяв у тилу німецького фронту. На дільниці «Україна» було створено кілька осередків, які вели розвіддіяльність. Вони здобували інформацію про чисельність, напрямки руху німецьких військ, яка передавалася союзникам та СРСР. До кінця 1943 року німецька контррозвідка фактично знищила усі ці осередки.

На території Волині та Східної Малопольщі, поряд з місцевими організаціями діяли перший подільський і другий київський сектори диверсійної організації «Вахляж». Це була саботажно-диверсійна організація, зокрема, друга дільниця «Вахляжу» діяла на комунікаційних шляхах: по лінії шосе – Рівне – Звягіл – Житомир – Київ, по лінії волинської північної залізниці Ковель – Сарни – Коростень – Київ та по лінії південної залізниці Рівне – Здолбунів – Шепетівка – Бердичів – Козятин – Фастів – Київ. Щоб не спровокувати німців на каральні дії проти польського населення Волині, керівники «Вахляж» передбачали, що саботажно-диверсійна діяльність повинна проводитись більш активно на територіях, які лежали на схід від довоєнного польського кордону. До складу організації входили «тихотемні» спеціально підготовлені у Великобританії кадри диверсантів. Однак діяльність цієї організації також була спаралізована німецькою контррозвідкою, а її члени увійшли до складу АК.

З квітня 1942 року на території дистрикту Галичина діяли осередки Звйонзека одвету. Ця організація була складовою частиною АК, але з метою безпеки мала власну мережу зв’язку і власні виконавчі структури. Її завданням було проведення саботажно-диверсійної діяльності і репресивних акцій у відповідь на дії німців на території Генерал-Губернаторства і приєднаних до Рейху земель.

На території Східної Галичини 1942 році були створені Батальйони Хлопські. У зв’язку з малочисельністю документів важко відтворити хід об’єднавчої акції між загонами БХ і АК та назвати точну кількість бехівців, які увійшли до складу АК. Відомо лише, що 14 квітня 1943 року у місті Львові на зборах представників Узгоджувальної комісії польських партій окружної комендатури БХ і АК було прийнято рішення про надання допомоги радянським партизанським загонам і про налагодження з ними співпраці. Тривалий час організаційну незалежність від АК на Львівщині зберігали ендеми та їхнє збройне формування – Національна організація воскова.

З військових організацій, організацій військового характеру, партій та політичних угрупувань, свої відділи організовували зокрема: БХ, НОВ, НСЗ,, ЗЙ, КН, ОВ-КБ, ООБ, ПОЗ, Унія, ЗОР, ТОВ, КОП, ПЛАН, ЗСП, «Меч і Плуг», «Збройне визволення», СОБ, ГЛ-ВРН, БО «Схід», Шаре шереги. Деякі з них користувалися широкою підтримкою серед місцевого населення. Найбільшим впливом володіли БХ, сформовані у восьмий округ Волинь та девятий округ Львів з Львівським, Станиславівським, Тернопільським підокругами. З національних організацій НОВ мала львівський округ, на правах обшару, натомість до територіальної структури НЗС входив Чотирнадцятий південно-східний округ, який фактично був ошаром та П’ятнадцятий волинський округ. У Львові організовували свої округи СОБ, ОВ-КБ, ЗЙ. Чисельність вищезгаданих організацій складала кілька тисяч. У результаті об’єднавчого процесу переважна частина з них увійшла до складу АК.

Поряд з військовою вертикаллю підпільної польської держави, свій адміністративний і виконавчий комітет у 51 повіті мали Окружні делегатури уряду на Волині та у Львові. Вони тісно співпрацювали з ЗВЗ-АК і політичними угрупуваннями СЛ, СН, ППС.

Основними завданнями Командування львівського обшару і волинського округу була підготовка до загального повстання. Згідно розроблених оперативних звітів №54 і №154 львівський обшар і волинський округ, що були висунені назовні повстанської бази, готувалися до того, щоб у зоні прикриття провести посилену диверсійну операцію і виступити проти українських зазіхань захопити Волинь і Східну Малопольщу зі Львовом. Додатково утворено райони і диверсійні центри для дій у час повстання. У 1943–1944 роках проведено понад 100 акцій на ешелони, залізничні рейки і мости.

Вершиною діяльності Армії Крайової стала операція «Буря». Спочатку вона планувалася, як посилена диверсійна операція проти відступаючих німецьких відділів. В дійсності перетворилася на збройне повстання, яке розвивалося поетапно зі сходу на захід. Його мета – заявити про прагнення боротися з німцями та самооборона у випадку нищення населення відступаючими силами ворога. Щодо Червоної Армії було заборонено вдаватись до збройних дій, за винятком самооборонного характеру. Політичне завдання «Бурі» – це представити радянській владі загони АК, як законних господарів даної території, як представника підпільної польської держави та польського уряду в екзині.

У січні 1944 року, округ Волинь першим з-поміж східних округів приступив до здійснення операції «Буря». Відділи АК спільно діючи з радянськими частинами у січні та лютому взяли участь у боях за Клесів, Сташів, Рівне.

Основний тягар акції взяла на себе 27‑ма Волинська дивізія піхоти АК під командуванням підполковника «Оліви», яка налічувала близько 7 тис. чоловік. Маючи у своєму розпорядженні полкові з'єднання «Громада» майора Яна Шатковського «Коваля» під Ковелем та «Основа» капітана Казімєжа Жняка «Гарди» під Володимиром-Волинським, захопила територію приблизно 430 кв. км. Між залізничною лінією Ковель – Холм і шосе Луцьк – Водимир – Волинський, її західним кордоном був Буг, східним – спершу лінія Стир – Стохід, згодом річка Турія.

У другій половині березня дивізія встановила контакти з Червоною Армією і уклала попередню військову угоду. Отримала наказ розгорнути свої дії в районі Туриська, Олеська, Любомля та Володимира-Волинського, з метою відволікти радянські відділи, які тоді наступали на Ковель. Провела ряд агресивних дій, зокрема, наступ на Голоби, брала участь у здобутті Туриська і вела бої за захоплення мостів у Туропині і під Капітулкою.

З перших днів квітня 27‑ма дивізія безперервно знаходилася на передовій лінії фронту. З'єднання «Громада» захищало ділянку фронту по лінії Замлиння – Штунд – Чмикос – Пустинка – Ставочки – Ставки – Оволочин.

Після того, як одиниці німецької армії перейшли до контрнаступу, становище дивізії погіршало. Невдачею закінчилися спроби з'єднання групи «Основа» та 56‑го полку кінної піхоти захопити Володимир-Волинський та наступ «Громади» та 54‑го полку кінної піхоти на Олесько, Ставочки, Овлочин. За цих обставин дивізія зайняла нові бойові позиції на північному краю Мосурських лісів і на півдні від Стенжариць до Лісок. В середині квітня рішучий наступ німецьких бронетанкових дивізій та піхоти призвели до того, що вона опинилася поза лінією фронту. Оточена з усіх сторін вела важкі бої, у ході яких загинув командир дивізії. Під час пробивання під Ягодином через залізничну лінію Холм – Любельський – Ковель, дивізія зазнала великих втрат і була частково розпорошена. Перебуваючи у Шацьких лісах вела боротьбу з угорцями та німцями. 21 травня вирвавшись з кільця вирішили перейти фронт на Прип’яті. 27 травня на радянську сторону пробилося з'єднання «Гарди», втративши 120 чоловік. За період від січня до червня 27‑ма Дивізія провела понад 100 боїв, різних за масштабом.

На початку березня 1944 року був наказ розпочати операцію «Буря» в інспекторатах: Тернопіль, Золочів, Бережани тернопільського округу, інспектораті Коломия Станиславівського округу, які опинилися в прифронтовій зоні. 7–9 березня проведено координовану диверсійну операцію на шляхах Тернопіль – Красне, Тернопіль – Потутори, Броди – Красне, під Теребовлею. Виведено з дії 16 поїздів. У Тернополі зупинено 5 евакуаційних ешелонів. Здійснено ряд засідок на дорогах і руйнування телекомунікаційної мережі. Проведено бої у Тернополі і Микулинцях, надана допомога радянським відділам у боях за Броди. У квітні фронт зупинився на річці Стрий. Дії по здійсненню операції «Буря» призупинились до липня.

В окроєному львівському обшарі, поділеному на три підокруги, підготовка до відновлення «Бурі» тривала декілька місяців. Головне завдання – захоплення Львова. 14 липня розпочався контрнаступ Українського фронту.

Тернопільський підокруг відбудовував 12‑ту дивізію піхоти. В районі Бережан, Підгайців, Монастириськ було сформовано 51 з’єднання пп. пор. Антонія Фандеровського «Ванна», в районі Золочева, Зборова, Буська 52 з'єднання пор. Міхала Хорвата «Кміціца». В обводі Бережани приєдналась 51 компанія пп. пор. Зігфрида Шинальського «Трика». 52 з'єднання пп. кап. Мечислава Ліпи «Міхури» вивело з рейок чотири поїзди, зірвало три мости, захопило велику кількість полонених. Вело бої в селах Вороняки, Білий Камінь, а на шосе Зарваниця – Фільварки розбило транспортну колону, захопило залізничну станцію Золочів. Спільно з відділами 3 Броньової армії брало участь в оточенні німців в районі місцевостей Підгірці, Сасів, Ушня, Князі, Ламкі, Гологори.

Станиславівський округ організував 11 дивізію піхоти, поділену на три полкові з'єднання: відділи 48 пп. в районі Станіславова і Лукова, відділи 49 пп. в районі Надвірної-Біткова, відділи 53 пп. в районі Дашави – Моршина, Стрия, Стебника. «Буря» почалася на початку серпня. Було виведено щонайменше 5 німецьких залізничних транспортів, в Калуші розброєно німців, в районі Борислава, Дрогобича забезпечено технічне устаткування свердловин. Поблизу Борислава, Дрогобича, Стрия, Самбора дійшло до спільних дій з Червоною Армією. Найбільші сили зосередилися у львівському під окрузі. Найбільші сили зосередилися у львівському під окрузі. Перша рота 40 пп. капітана Фридерика Стауба «Проха» наступала на відступаючі німецькі транспортні колони, спільно з радянськими військами захищала Свиж і захопила Бібку. У Старому Селі владу перебрали польські загони майора Анатоля Савицького «Млота», де вони зорганізували оборону і допомагали радянським військовим частинам. 17 липня забезпечували праве крило 29 моторизованої бригади 4 Броньової армії, яка вела важкі бої з оточеними німецькими відділами в районі Винників. Впродовж чотирьох днів перебувала на передовій лінії фронту в районі Пасіки-Коп'ятинь. 26 компанія пп. пор. Яна Адамовського «Британа» вела бої в районі Кулиголови – Коморово. Здобуті в німців схеми мінних полів над Дністром передали радянській стороні. Рота 26 пп. полковника Зенона Кучерського «Лєха» діяла вздовж шосе Львів – Перемишль. 26 липня вступила до Мостиськ, де залишилась до прибуття радянського війська. Декілька диверсійних актів здійснено на залізниці Львів – Перемишль.

Завершальним актом діяльності відділів АК у операції «Буря» стали спільні дії з радянськими підрозділами у боях за Львів 26–27 липня. Незважаючи на певні заслуги АК у спільній боротьбі з німцями, радянське командування зажадало від командуючого обшару полковника В. Філіпковського, щоб він своїм наказом розформував загони, що й було зроблено. Самого В. Філіпковського разом з кількома офіцерами, а також окружного Делегата уряду було заарештовано. Рядових змусили приєднатись до армії генерала З. Берліна.

З визволенням Радянською Армією Західної України польське підпілля тут в основному було знищено.

Отож, Польський Рух Опору був представлений великим розмаїттям підпільних організацій, об’єднаних спільною метою – відновлення незалежності польської держави в довоєнних кордонах.

4.2 Співпраця польського та українського антинациського руху опору на території Західної України

Позиція українських політичних сил стосовно співпраці з польськими патріотами була не однозначною. Представники уряду УНР в екзині схилялися до співпраці з поляками, вбачаючи в останніх союзника в ймовірній боротьбі західних держав з СРСР. Емігрантський уряд УНР через свого представника В. Солов'я підтримував контакти з членами новоутвореного у Франції польського емігрантського уряду на чолі з В. Сікорським. На протилежних позиціях стояли представники ОУН. Вони відкидали будь-яку співпрацю з поляками, вбачаючи в них окупантів українських земель. Керівники ОУН у своїх сподіваннях на відновлення Української держави покладались на Німеччину, що перемогла Польщу і в перспективі повинна перемагати СРСР.

Крім того окремі українські політичні кола, зі вступом більшовиків на територію Західної України, сподівались на звільнення від польського гніту та побудову незалежної Української держави. Та ці сподівання швидко розвіялись через реалії сталінської репресивної системи.

Не зважаючи на різні політичні інтереси, українського та польського підпілля, між ними мали місце переговори про співпрацю. Про порозуміння між поляками та українцями, покращання відносин між ними йшлося під час зустрічі представника польського підпілля Владислава Піховського з митрополитом УГКЦ Андрієм Шептицьким у квітні, а потім у червні-липні 1940 року. Реального втілення в життя ці розмови не мали. Необхідність подальших переговорів усвідомлювали як представники польського так і українського підпілля.

Відбувалися зустрічі представників польського підпілля з тими українськими політичними діячами, які до 1939 року займались легальною політичною діяльністю в Польщі – М. Рудницьким, В. Мудрим, В. Горбовим, С. Скрипником. Ці розмови велися в період з серпня по жовтень 1941 року.

Під час перших польсько-українських зустрічей сторони вивчали одна одну. Ініціатива таких переговорів у 1941–42 роках належала ЗВЗ-АК, зокрема польська сторона була представлена комендантом 3 обшару АК генералом К. Совіцьким, Я. Дем'янчуком, розвідником, підполковником Г. Погоским, С. Бездек, М. Кіровським. З українського боку організацією зустрічі займався капелан УГКЦ Й. Кладочний. У переговорах брали участь члени ОУН Є. Вреціона, З. Матла, М. Степняк.

В ході переговорів порушувалися питання припинення антипольських виступів з боку українців, ставилась пропозиція порозуміння між обома підпільними структурами та створення спільного фронту проти німців. В результаті обидві сторони ні до чого не домовились, лише визнали, що взаємна боротьба між польським та українським народом на руку німцям.

У переговорах з польським підпіллям брали участь члени закордонної референтури Проводу ОУН, якою керували о. І. Гриньох, а згодом М. Лебідь. Переговори здійснював також Мирослав Прокоп. Ці розмови велися в другій половині 1943 і в першому кварталі 1944 р. Та попри часті представницькі зустрічі тісної співпраці між українським та польським підпіллям на антинациському фронті не відбулося.

Найголовнішими причинами були наступні:

Поляки вважали українців – вихідців з Західної України польськими громадянами, які мали би підтримувати їх у боротьбі за незалежність Польщі. Однак українці прагнули до створення власної незалежної Української держави. У свою чергу представники польського підпілля не хотіли миритися з втратою «східних кресів» і визнавати права українців на власну державу. Хіба у майбутньому на землях УРСР, без Західноукраїнських земель.

Ще однією перепоною до порозуміння були завдані у минулому кривди українцям збоку поляків.

Підпілля ОУН не хотіло входити в конформацію з німцями сподіваючись, що останні допоможуть відновити українську державу.

З 1943 р. на заваді домовленостям стали сподівання поляків на відродження Польської державності, можливо з східними кресами, завдяки перемогам Червоної Армії.

Покладаючи певні надії на СРСР польське підпілля усе ж продовжувало переговори з українськими національними колами. Зокрема, на початку березня 1944 р. у місті Львові відбулися польсько-українські переговори. Українська сторона була представлена І. Гриньохом, Є. Вренцьоною, А. Андріївським, польська – командиром львівської округи АК. Проте реальних результатів ці переговори не дали і українсько-польське протистояння продовжувалось.

Враховуючи безкомпромісність позицій польського емігрантського уряду і керівництва ОУН в роки війни стосовно поступок на користь один одному в територіальному питанні, навряд чи можна стверджувати, що у них був шанс досягти згоди, налагодити співпрацю і уникнути або принаймі припинити кровопролиття. Історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ не зрекалися добровільно придбаних раніше земель або тих, які вважали своїми. Можливо, тільки на завершальному етапі війни, коли для українського і польського незалежницьких рухів стало цілком очевидним, що не їхніми зусиллями вирішуватиметься питання майбутньої державницької приналежності Західної України, постали реальні можливості для створення спільного фронту боротьби. Проте вже було пізно.

Дещо інакше розвивалася співпраця комуністичних течій польського та радянського руху опору. В основу співпраці тут лягла спільна ідеологія та координування діяльності збоку Москви.

Одним з яскравих прикладів співробітництва польських та українських антинацистів є допомога збоку Польської Партії Робітничої – українській підпільній комуністичній організації «Народна гвардія імені І. Франка», центр якої розташовувався у місті Львові. Ця праці була досить тісною про що свідчить телеграма секретаря ЦК ППР Павела Тінзера голові виконкому комінтерну Г.М. Димитрову від 15. 06. 1943 р. В ній, зокрема сказано: «Рік тому товариші зі Львова звернулися до нас з проханням організувати у них роботу. Враховуючи, що вони не мають зв’язку з КП У і що в цей час там починають активізуватись різні реакційні українські і польські організації, ми подали їм допомогу в людях, матеріалах і грошах, заявивши, що до встановлення ними зв’язку з КП У ми організуємо боротьбу українських і польських мас проти гітлерівських загарбників, за відновлення вільної Радянської України».

Представники польського та українського прокомуністичного антинациського підпілля закликали українських і польських націоналістів об'єднати зусилля в боротьбі проти спільного ворога – Нацистської Німеччини. Чимало поляків перебувало в підпільно-диверсійній групі, яку організував у Золочівському районі на Львівщині військовий лікар Опанас Кундіус, а також у деяких дрібніших організаціях, які на той час почали діяти у Львівській області. Один з польських партизанських загонів був створений з'єднанням Наумова в березні 1944 р. під командуванням ст. лейтенанта Мороза і капітана Мурашкіна, у кількості 43 чоловік. Загін мав діяти в районі Старих Мостів Львівської області.

Отож, як ми бачимо співпраця на основі спільної ідеї та керівництва ефективніше, ніж коли вона розглядається крізь призму національної ідеї.

Складнішим постає питання співпраці польського національного підпілля з радянськими силами.

На початковому етапі війни ставлення польського національного підпілля до радянської влади було досить суперечливим, а часто і ворожим. Адже органи НКВС розгромили основні сили польського підпілля у 1940–41 роках на території Західної України.

Одним з перших документів, що регламентував співпрацю польського підпілля з радянським урядом, стала угода «Про союз з СРСР», підписана головою польського емігрантського уряду Сікорським 30 липня 1941 року під тиском англійського уряду.

Крім того радянський уряд вів переговори з Польським еміграційним урядом в Лондоні, але серйозних результатів вони не дали. Тому до 1943 року співпраця АК з червоними партизанами, здійснювалась лише на рівні місцевої ініціативи, так само як домовленості про тимчасову співпрацю АК і УПА, УПА і червоними партизанами.

Факт співпраці з радянськими партизанами польських підпільників згадує у книзі «Люди з чистою совістю» учасник «Карпатського рейду» П.П. Вершигора. Він подає фрагмент розмови польського священика з монахом: «Вацек! Ти зараз поїдеш до Бучача. Вацек! Ти зробиш для пана полковника вивід. Так зробиш, як би зробив то для війська польського» П.П. Вершигора наводить конкретні факти допомоги польських залізничних робітників при підриві моста у селі Бірки на Тернопільщині та поляків-інженерів під час ліквідації нафтових вишок на Станіславщині.

З другої половини 1943 року ситуація змінюється, коли польський еміграційний уряд в Лондоні зрозумів, що Радянська армія швидко вступить на територію Речі Посполитої, то почалися розмови про можливість співпраці польського національного підпілля з радянським рухом опору.

14 квітня 1943 року у Львові на зборах представників Узгоджувальної комісії політичних партій, окружної комендатури БХ і АК було вирішено надати допомогу радянським партизанам і налагодити з ними співпрацю.

Така співпраця стала тіснішою у першій половині 1944 року, коли радянські війська вели бої за звільнення території Західної України від нациських окупантів.

28 лютого 1944 року в селі Чмикош керівники радянських партизанських підрозділів Коротченко та Бурим домовились з польським командиром «Соколом» про взаємодію польських загонів з партизанами в боротьбі з фашистами і українськими націоналістами, накази партизанів і польських загонів, оперативно-тактичні дії мають бути узгодженими.

Польське підпілля надавало допомогу радянським військовим частинам у боях за Броди. Прикладом співпраці стала участь польського національного підпілля разом з радянською армією у боях за Львів у липні 1944 року. Проте після взяття міста радянське військове командування попросило командуючого полковника Тіліпковського, щоб він своїм наказом розформував свої загони АК, що було зроблено.

Отож, не дивлячись на допомогу радянським військам у боротьбі з окупантом польське націоналістичне підпілля було розпущено, а найвідоміших його діячів на території Західної України заарештовано.

В співпраці українського та польського прокомуністичного антинациського підпілля панувало взаєморозуміння та взаємодопомога, оскільки ці підпільні структури єднала одна ідеологія – комунізм, і всі дії скоординовувались з одного центру – Москви.

Суперечливою була співпраця польського національного підпілля з українськими прокомуністичними антинациським рухом опору. Адже на початковому етапі Другої світової війни їх можна охарактеризувати, як ворожі. В період з червня 1941 по перший квартал 1943 – мали місце взаємної співпраці так і взаємопоборювання. А з першого кварталу 1943 по жовтень 1944 року їх стосунки характеризувались як тісне співробітництво. Нерідко співпраця польського національного підпілля з радянською владою мала антиупівський характер, коли формування АК спільно з червоними партизанами боролися проти загонів УПА.

Отже, польське підпілля співпрацювало в боротьбі проти німців з радянською владою, комуністичними течіями. Однак вона не була сталою, і в будь-який момент, на будь-якій території могла змінитися на ворожі дії. Однак через певні причини безуспішними були переговори про співпрацю польського підпілля з ОУН, УПА.

Висновки

Партизанський рух у 1941–1944 рр. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942–1943 років у важливий фактор допомоги Радянській Армії в розгромі й вигнанні з української землі німецького окупанта. Якщо в 1941–1942 рр. дії нечисленних загонів партизанів мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 року проти ворога вели бойову діяльність їх формування чисельністю від 800 до 1, 5 тис бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю. Їх дії стали організованими, виваженими з створенням УШПР у 1942 році. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці, важливе значення мали саботажні дії, рейкова війна, рейди, поступово налагодилося чітке узгодження дій партизанів з діями Червоної армії, підпільниками.

На тлі відомих здобутків учасників партизансько-підпільної боротьби, які змушений був визнати ворог, варто зазначити, що вище партійно-радянське керівництво у Москві не достатньо використало потенціал партизанського руху на окупованій фашистами території, особливо Україні, де була найбільш розгалужена структура тилу і надзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталінград та на Курській дузі більшість перевезень вермахту здійснювались через українську територію. Тут відпочивали і переформовувалися німецькі військові з’єднання, проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна була головним постачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновідомий інтерес фашистів до її сировинних та людських ресурсів.

Хоч на українській території, крім північних районів, були відсутні великі лісові масиви як база для укриття партизанських сил, проте можливості для дії їх мобільних загонів і диверсійних груп були цілком сприятливі, після боїв 1941–1942 років залишилося багато військових оточенців, які становили резерв кадрів учасників руху Опору. Однак, щоб реалізувати зазначений вище потенціал для розгортання партизанської боротьби в УРСР, необхідно було на державному рівні у стислий строк розв’язати низку організаційних, кадрових та матеріально – технічних проблем. Спроби були, але озброєній боротьбі в Україні не надавалося пріоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку партизанського руху на окупованих теренах СРСР. Більше уваги приділялося учасникам руху Опору Білорусії і Росії.

Можна припустити, що Сталіна турбувала думка про те, щоб за певних обставин численні та добре озброєні формування, де більшу частину бійців становили етнічні українці, не перейшли під вплив національно орієнтованих елементів, на антирадянські позиції або ж їх зброя не потрапила до останніх, які демонстрували високу політичну активність в західних регіонах.

Заохочуючи партійно-радянське керівництво України до посилення партизанської боротьби проти фашистів Москва, не вирішуючи адекватно до поставлених бойових завдань питань кадрового і матеріально – технічного забезпечення учасників боротьби, постійно вимагала від них самопожертви в ім'я перемоги над фашизмом. А це призводило до того, що недостатньо навчені, не завжди укомплектовані фахово підготовленими командирами і спеціалістами партизанські формування відчуваючи брак зброї та боєприпасів, зазнавали невиправданих втрат.

Ведучи мову про антинацистський фронт у бойовій діяльності ОУН, УПА, потрібно відзначити, що протягом окупаційного періоду ставлення національного підпілля до нацистських окупантів змінювалося. Першим чинником, що зумовив перехід до антинацистської боротьби, була політика окупаційної влади щодо місцевого українського населення і представників українського політикуму. Другим чинником виступили перемоги Червоної армії і ініціатива знизу. Немалу роль відіграла конкурентна боротьба за опанування лісовими масивами між українським національним підпіллям і радянськими та польськими партизанами.

В цей період керівництво українського національного руху допустило ряд помилок. Найбільшою було розброєння мельниківських та інших підпільних структур, які вели антинацистську боротьбу. Це послабило антинацистський фронт боротьби.

Порівнюючи форми і методи боротьби, то слід сказати, що бойові дії партизанів в тилу підпорядковувались потребам фронту. Вони відбувалися у формі диверсій на комунікаціях, ударів по об’єктах військового значення, збирання розвідувальної інформації. УПА діяла як самооборона населення. Вона витискувала окупаційну адміністрацію, захищала населення від сваволі влади, зривала спроби вивезення в Третій Рейх продовольчих і сировинних ресурсів та робочої сили, вела оборонні бої з каральними загонами за периметром і всередині свого запілля. Залізниці, комендатури, штаби, місце зосередження бойової техніки залишились здебільшого поза увагою УПА, повстанці нападали на німецькі військові об’єкти з метою захоплення зброї і спорядження.

Щодо польського підпілля на західноукраїнських землях, то слід підкреслити, що воно не було якимось єдиним і цілісним організмом. Існувала конспіративна мережа Армії Крайової, яка готувалася до здійснення плану «Буря», і паралельно з нею існували бази самооборони, партизанські загони, які в один і той самий час в одному місці могли співпрацювати з німцями, угорцями, або радянськими партизанами, а в іншому місці могли вести з ними боротьбу. У цьому випадку краще говорити про підпільну і партизанську діяльність поляків у Західній Україні, до того ж діяльність з патріотичних міркувань і про діяльність з метою самозбереження. Зазначимо, що вирішальним у виборі свого місця в цій діяльності чи боротьбі для поляків були частіше навіть не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження. Діяльність польського підпілля на цих територіях на різних етапах війни могла мати антирадянську або анти німецьку спрямованість, але завжди антиупівською.

Список використаних джерел

1. Новітня історія України: підручник // Слісаренко А.Г., Гусєв В. І., Дрожжин В.П.. – К.: Вища школа, 2000. – 663 с.

2. Супруненко Н. І. З досвіду піврічної боротьби радянських партизан проти німецьких окупантів // Наукові записки Інституту історії Уфа, 1943

3. Нариси історії України. – Уфа, 1942

4. Герои Краснодона: Материалы и документы о работе в тылу врага подпольной комсомольськой организации «Молодая гвардия». – М.: Молодая гвардия, 1943

5. Ковпак С.А. Похід у Карпати. – КХ Укрдержвидав, 1944

6. Кузовков Г.В. Партизанський Рух на Україні в період Великої Вітчизняної війни. – К.: Товариство для поширення політичних і наукових знань УРСР, 1951

7. Бедзик Д. І. Плем’я нескорених: Нариси про комсомольське підпілля на Україні в дні Вітчизняної війни. – К.: Молодь, 1949

8. Ковпак С.А. От Путивля до Карпат. – М.: 1949. – 187 с.

9. Федоров А.Ф. Подпольный обком действует. – Кн 1. – М.: Воениздат, 1949

10. Федоров А.Ф. Подпольный обком действует.-Кн 2. – М.: Воениздат, 1949

11. Сабуров А.Н. За линией фронта: партызанские записки. – М.: Воениздат, 1953. – 271 с.

12. Сабуров О.М. За лінією фронту. – Львів.: Книжково-журнальне видання, 1954. – 271.

13. Вершигора П.П. Люди з чистою совістю. – К.: Радянський письменник, 1946. – 744 с.

14. Наумов М. І. Хинельські походи. – К.: Радянський письменник, 1953

15. Медведев Д.Н. Это было под Ровно. – М.: Детиздат, 1948. – 380 с.

16. Медведев Д.Н. Сильные духом. – М.: Воениздат, 1951. – 472 с.

17. Шиян А. І. Партизанський край. – К.: Укрдержвидав, 1946. – 382 с.

18. Шеремет М.С. В партизанських загонах. – К.: Укрполітвидав, 1947

19. Гнідаш Т.З. З партизанами Федорова. – К.: Радянський письменник, 1948

20. Андросов М.В. Хоробрі серця. – К.: Молодь, 1950

21. Бакрадзе Д.И. Кровь’ю героев: записки участника партизанского движения, соединения Ковпака. – Тбилиси.: Госиздат Грузии, 1953. – 530 с.

22. Руднєв С.В. Щоденник про Карпатський рейд. – К.: Укрполітвидав, 1948. – 84 с.

23. Попудренко М. Щоденник. – К.: Держполітвидав, 1949. – 340 с.

24. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941–1945 гг..-Т. 1–6. – М.: Воениздат, 1960–1965

25. Клоков В., Кулик І., Слинько І. Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Ви-во АН УРСР, 1957. – 130 с.

26. Тронько П.Т. Безсмертя юних: з історії боротьби комсомольського підпілля України в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Молодь, 1957. – 87 с.

27. Дем’янчук І. Я. Підпільна преса України. – К.: Ви-во Київського університету, 1956. – 130 с.

28. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.. – в 3‑х т. – Т. 1. – Радянська Україна в період відбиття віроломного нападу фашиської Німеччини на СРСР і підготовки умов для корінного перелому у війні. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1967. – 544 с.

29. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського союзу 1941–1945 рр.. – в 3‑х т.. – Т. 2 Радянська Україна в період корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1968. – 520 с.

30. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.. – в 3‑х т. – Т. 3 Радянська Україна в завершальний період Великої Вітчизняної війни. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1969. – 455 с.

31. Тронько П.Т. В боях за Вітчизну. – К.: Молодь, 1959–1960. – 380 с.

32. Тронько П.Т. Подвиг твоїх батьків: з історії боротьби комсомольців і молоді Радянської України проти німецько-фашиських загарбників у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.. – К.: Молодь, 1969. – 429 с.

33. Яценко В.Д. Комсомольці України в партизанських лавах. – Х.: Ви-во ХДУ, 1969

34. Стафійчук І. П. Все для перемоги: подвиг трудящих України в Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.. – М.: Мысль, 1968. – 108 с.

35. Слинько І. І. Підпілля і партизанський рух на Україні на завершальному етапі визволення 1944 р.. – К.: Наукова думка, 1970. – 171 с.

36. Листівки партійного підпілля і партизанських загонів України у роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Політвидав України, 1969. – 339 с.

37. Кизя Л.Е. Народні месники: з історії партизанського руху на Ровенщині.-Львів.: Каменяр, 1960. – 171 с.

38. Степанов Л.С. До історії антифашиської боротьби на Ровенщині. – Львів.: Каменяр, 1966. – 220 с.

39. Міщенко Г.П., Матвійчук М.М. Виховані партією. Комсомол і молодь Житомирщини у Великій Вітчизняній війні. – К.: Видавництво Київського університету, 1960. – 290 с.

40. Егоров В.Ф., Зотов Н.И. 907 дней в тылу врага. – Одесса.: Маяк, 1969

41. Варягін В.Д., Вакуленко Г.С. Народна гвардія імені Івана Франка: сторінки героїчної боротьби підпільної, партизанської організації західних областей України 1942–1944 рр.. – Львів.: Каменяр, 1967. – 229 с.

42. Замлинський В.О. Караюча земля: про комуністичне підпілля і партизанський Рух на Волині в роки Великої Вітчизняної війни. – Львів.: Каменяр, 1965. – 259 с.

43. Ємець П.Н., Самойленко О.П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни. – Х.: Прапор, 1965. – 190 с.

44. Історія Української РСР. – Т. 7. – К.: Наукова думка, 1977. – 534 с. История Украинской ССР. – Т. 8. – К.: Наукова думка, 1984. – 640 с.

45. Замлинський В.О. З вірою у перемогу: комуністична партія на чолі партизанської боротьби проти німецько-фашиських загарбників у західних областях України 1941–1945 рр.. – К.: Вища школа, 1976. – 430 с.

46. Комарницький С. І. Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.. – К.: Наукова думка, 1979. – 320 с.

47. Клоков В.Н. Действия партизан на железно – дорожных коммуникациях в тылу фашистких войск 1941–1944 гг.. – К.: Наукова думка, 1984. – 168 с.

48. Коваль М.В. Боротьба населення України проти фашиського рабства. – К.: Наукова думка, 1979. – 135 с.

49. Кучер В. І. Партизанські краї і зони на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Наукова думка, 1974. – 142 с.

50. Кучер В. І. Бойова діяльність антифашиського підпілля на Україні 1941–1944 рр.. – К.: Наукова думка, 1989. – 255 с.

51. Зинченко Ю.М. Боевое взаэмодействие партизан с частями Красной Армии на Украине 1941–1944 гг.. – К.: Наукова думка, 1982. – 187 с.

52. Немятий В.Н. В боротьбі за зрив грабіжницьких планів фашистської Німеччини. – К.: Политиздат України, 1982. – 56 с.

53. Немятий В.Н. Комуністична партія – організатор всенародної боротьби проти загарбницької політики німецького імперіалізму на окупованій території України. – К.: Политиздат Украины, 1982. – 48 с.

54. Григорович Д.Ф. Ідейно-політична діяльність компартії України в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Политиздат Украины, 1983. – 520 с.

55. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине 1941–1944 гг..-в 2‑х кн.. – Кн 1..-Партизанская борьба. – К.: Наукова думка, 1985. – 430 с.

56. Народная война в тылу фашистких оккупантов на Украине 1941–1944 гг.. – в 2‑х кн.. – Кн 2. – Борьба в подполье. – К.: Наукова думка. – 398 с.

57. Кентій А.В. Партизанський рух 1941–1944 рр. в Україні // Український історичний журнал. – 2005. – №3. – С 3–15

58. Чайковський А.С. Невідома війна: партизанський рух на Україні 1941–1944 рр.. – К.: Україна, 1994. – 255 с.

59. Клоков В.Н. О стратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистких оккупантов на Украине. – К.: 1974. – 74 с.

60. Безсмертя. Книга пам'яті України 1941–1945 рр. / Гол. Ред. Герасимов І. О.. – К.: 2000. – 944 с.

61. Політична історія України ХХ століття. – у 6‑ти т.. – Т. 4. Україна у Другій світовій війні в 1939–1945 рр. / керівник тому Кучер В. І.. – К.: Генеза, 2003. – 584 с.

62. Мірчук П. УПА 1942–1952 рр.: Документи і матеріали. – Львів, 1991. – 447 с.

63. Лебедь М. Українська Повстанська Армія. Її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. – 1 ч. Німецька окупація України. – Дрогобич, 1993. – 208 с.

64. Борець Ю. Рейд без зброї. – К.: Наукова думка, 1994

65. Борець Ю. У вирі боротьби. Спогади учасника повстанської боротьби 1941–1943 рр.. – К.: Наукова думка, 1993

66. Тарас Бульба-Боровець Армія без держави. – Львів, 1993. – 168 с.

67. Історія Українського війська. Друге доповнене видання. Клюб приятелів української книжки. – Вінніпег.: Видавець Іван Тиктор, 1953. – 832 с.

68. Літопис УПА Т. 24 Ідея і чин. Орган Проводу ОУН 1942–1946. Передрук підпільного журналу. – Львів.: Видавництво Літопис УПА, 1995–1996. – 590 с.

69. Енциклопедія українознавства. – в 11 т. – Т. 9 перевидання в Україні. – Львів, 2000. – С. 3377–3381

70. Дмитрук К.Е. С крестом и трезубцкм. – М.: Политиздат, 1980. – 224 с.

71. Поліщук В.В. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА. – Донецьк, 1996. – 495 с.

72. Даниленко С.Т. Дорогою ганьби і зради. – К., 1970. – 340 с.

73. Заречный В. Альянс ОУН-СС // Военно-исторический журнал. – 1991. – №4. – С. 63–70

74. Масловський В. Жовто-блакитна мафія. – Львів, 1975. – 250 с.

75. Замлинський В. Шлях чорної зради. – Львів., 1954. – 180 с.

76. Ржезач Т., Цуркан В. Прокляті народом. – Львів., 1954. – 260 с.

77. Войцеховськый А.А. Украинское звено общеевропейского коллаборационизма в годы Второй мировой войны // Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. Матеріали міжнародної наукової конференції / за ред. Коваля М.. – К., 1995. – С 180–187

78. Карпов И.К. Оун и УПА национал-фашызм // Справжні і міфічні визволителі України. Матеріали науково-практичної конференції / за ред. Хміль С.. – К., 1993. – С 84–100

79. Ткачук А.В. Украинские буржуазные националисты – пособники гитлеровской агрессии // Справжні і міфічні визволителі України. Матеріали науково-практичної конференції / за ред. Хміль С.. – К., 1993. – С 39–47

80. Давиденко В.А. УПА: Шлях ганьби і злочинів. – К.: Товариство Знання УРСР, 1989. – 48 с.

81. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. – Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. – 660 с.

82. Литвин В.М. Історія України. – в 3‑х т.. – Т. 3 Новітній час. – Кн. 1. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. – 832 с.

83. Киричук Ю. Історія УПА. – Тернопіль, 1991. – 55 с.

84. Киричук Ю. Тарас Бульба-Боровець: його друзі і вороги. – Львів, 1997. – 87 с.

85. Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40–50‑х років ХХ століття. – Львів, 2000. – 304 с.

86. Кентій А.В. Нариси історії Організації Українських Націоналістів в 1941–1942 рр.. – К., 1999. – 200 с.

87. Кентій А.В. Українська Повстанська Армія в 1942–1943 рр.. – К., 1999. – 285 с.

88. Лапайдух Р. Українська Повстанська Армія: погляд через півстоліття // Дзвін. – Львів, 2000. – №2. – С 103–111. – №3. – С 113–123

89. Патриляк І. Національний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 року // Український історичний журнал. – 2000. – №4. – С 113–119

90. Лукінюк М. Боротьба УПА з окупантами: поступ до правди // Сучасність. – 2001. – №5. – С 87–102. – №6. – С 94–108

91. Нікольський В.М. Підпілля ОУН на Донбасі. – К., 2001. – 177 с.

92. Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА // Історія та правознавство. – 2006. – №7. – С 1–16

93. Бречак І. М., Клоков В. І, Русак А.В. Під прапором інтернаціоналізму. Зарубіжні антифашисти в партизанській боротьбі на Україні 1941–1944 рр.. – К., 1970. – 198 с.

94. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні і рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії. – К.: Пульсари, 2002. – 519 с.

95. Сергійчик В. Радянські партизани проти ОУН-УПА. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. – 200 с.

96. Старка В. Взаємодія української та польської течій антинациського Руху Опору на території Західних областей України в роки Другої світової війни // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Історія. – №1. – 2004. – С 134–139

97. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945. Документы и материалы. – в 3‑х т.. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1985. – 516 с.

98. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року: збірник документів і матеріалів / під заг. ред. Шашкевича Я., Кука В.. – Львів-Київ.: Піраміди, 2001. – 556 с.

99. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 496 с.

100. ОУН в світлі Постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр. // Причинки до суспільного мислення. – Торонто, 1989. – 160 с.

101. Україна в Другій світовій війні: збірник німецьких архівних матеріалів. – в 3‑х т.. – Т. 1. – Львів, 1997. – 384 с.

102. Цілком таємно… Секретні документи Рейху про діяльність ОУН 1941–1944 роках. – Тернопіль.: Рухінформ центр, 1992. – 25 с.

103. Кучер В. Радянський партизанський рух у початковий період війни // Історія України. – 2002. – №19–20. – С 1–2

104. Кучер В. Партизанський рух в Україні 1941–1944 рр.: погляд з сьогодення // Історія в школах України. – 2004. – №19–20. – С 1–2

105. Історія України: Посібник / за ред. Темка Г.Д., Тупчієнка Л.С.. – К.: «Академія», 2001. – 480 с.

106. Строкач Т.А. Наш позывной. – К.: Свобода, 1975. – 464 с.

107. Кучер В. Радянський партизанський рух у початковий період війни: воєнно-політичний вимір // Історія України. – 2002. – №21–24. – С 49–50

108. Сталин И.В. О Великой Отечественной войне Советского Союза. – М.: 1952. – 450 с

109. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: «Академія», 1999. – 568 с.

110. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах  // Україна крізь віки. – в 15 т. – Т. 12. – К.: «Альтернативи», 1999. – 335 с.

111. Шашко К.М. Партійне підпілля в Криму в роки Великої Вітчизняної війни // Український історичний журнал. – 1960. – №5. – С 16

112. Подвиг партизанів не забуто // Голос України. – 2005. – №17–18

113. Тронько П.Т. Всенародная борьба против фашистких захватчиков на временно окупированной територии Украины. – К.: Общество «Знания» Украинской ССР, 1980. – 48 с

114. Мольченко В., Петров М. Героїчні подвиги молоді в тилу ворога в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: 1958. – 35 с

115. Украинская ССР в годы Великой Отечественной войны Советского Союза: хроника событий / Ред. Кол. Клоков В.И.. – К.: Политиздат Украина, 1985. – 618 с.

116. Бычков Я.Н. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг.. – М.: Мысль, 1965. – 168 с.

117. Попов А.Ю. Организация руководства партизанским движениим в тылу врага в 1941–1943 годах // Вопросы истории. – 2004. – №10. – С 145–151

118. Старожылов И.В. Партизанские соединения Украины в Великой Отечественной войне. – К.: Вища школа, 1983. – 239 с.

119. Асмолов А.Н. Фронт в тылу вермахта. – М.: Политиздат, 1983. – 302 с.

120. Дедюля И.П. Партизанский фронт. – М.: Молодая гвардия, 1975. – 320 с.

121. Стафийчук И.П. Героический подвиг молодежи / Участие комсомольцев и молодежи Украины во всенародной борьбе в тылу врага 1941–1944 гг.. – К.: Знание, 1979. – 64 с.

122. Молода гвардія. – Донецьк.: Донбас, 1969. – 365 с.

123. Романько В. Знати правду про Молоду Гвардію // Молодь України. – 2004. – 16 листопада

124. Коваль В.С. Все для перемоги. Подвиг трудящих України у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.. – К.: Наукова думка, 1970. – 195 с.

125. Старка В.В. Антинациська боротьба Українського національного підпілля на території Дистрикту «Галичина» в час Другої світової війни // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Історія. – №2. – 2005. – С 214–218

126. Стародубець Г. Внутрішньо-політичні конфлікти в ОУН, як один з гальмівних чинників розвитку антифашиського руху опору в 1942 році // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Історія. – №7. – 1998. – С 127–137

127. Бондаренко К. Діяльність українських загонів самооборони на Волині, Буковині та Галичині в роки Другої світової війни // Україна-Польща: важкі питання. – Т. 3. – Варшава, 1998. – С 15–32

128. Патриляк І. Внесок ОУН і УПА у справу визволення України від нацистів // Визвольний шлях. – 2004. – №10. – С 80–96

129. Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: українці на полях Другої світової війни. – К.: «Книга пам’яті України», 1997. – 568 с.

130. Полянський О.А. Армія нескорених: до 60‑річчя УПА. – Тернопіль.: Підручники і посібники, 2002. – 48 с.

131. Сергійчик В. ОУН.-УПА в роки війни: документи і матеріали // Молодь України. – 1992. – 3 вересня

132. Поліська Січ // Енциклопедія українознавства. – Словникова частина. – в 11 т.. – Т. 6 / Гол. Ред. Професор д-р Кубійович В.. – Париж-Нью-Йорк.: «Молоде життя», 1970. – 2399 с.

133. Довідник з історії України / за заг. ред. Підкови І., Шуста Р.. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.

134. Філер В. Розвиток українського самостійницького руху на Волині у 1939–1944 рр. Виникнення УПА // Україна-Польща: важкі питання. – Т 1–2. – Варшава, 1998. – С 89–90

135. Історія ОУН – УПА. 100 найбільших битв проти німецьких і радянських каральних військ / http: // upa 1 free page ru / army 1 uk 1 htm

136. ОУН і УПА в Другій світовій війні // Український історичний журнал. – 1995. – №5. – С 102

137. Патриляк І. К. До питання про внесок ОУН та УПА у боротьбу проти нациських окупантів на території України // Український історичний журнал. – 2004. – №5. – С 81–95

138. Потічний П. УПА та німецька адміністрація // Сучасність. – 1993. – №12. – С 67

139. Муковський І., Лисенко О. УПА та збройні формування ОУН у Другій світовій війні // Воєнна історія. – 2002. – №5–6. – С 18

140. Ліпка А. Боротьба УПА з німецьким окупаційним режимом // Воєнна історія. – 2002. – №5–6. – С55

141. Коваль М. ОУН – УПА і третій рейх // Політика і час. – 1991. – №5. – С 72

142. Мірчук П. Українська Повстанська армія 1941–1952 рр. Коротка історія. – Тернопіль, 1993. – 85 с.

143. Осадчук П. Секретна справа рейху. ОУН-УПА в донесеннях німецької розвідки // Віче. – 1992. – №14. – С. 137

144. Коваль М. ОУН-УПА і третій рейх // Політика і час. – 1991. – №6. – С 70–75

145. Коваль М.В. ОУН-УПА між третім рейхом і сталінським тоталітаризмом // Український історичний журнал. – 1994. – №2–3. – С 95–102

146. Стародубець Г. Еволюція програмних положень ОУН.‑Б  // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Історія. – №2. – 2003. – С 227–241

151. Піскуневич Г. Польське підпілля на південно-східних кресах Другої Речі посполитої у 1939–1945 рр. // Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – С 172–190

152. Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Хто пожав «Бурю». Армія Крайова на Тернопільщині 1941–1945 рр.. – Тернопіль, 1996. – 176 с.

153. Іллюшин І. Національно-визвольні прагнення українських та польських самостійницьких сил за часів Другої світової війни // Український історичний журнал. – 2003. – №1. – С 82–96

Додаток 1

«З Наказу Народного коміссара оборони про завдання партизанського руху ».

1. З метою порушення руху на залізничних дорогах і зриву регулярних перевезень в тилу ворога здійснювати всіма способами залізно-дорожні катастрофи, підривати залізно-дорожні мости, зривати або спалювати станційні споруди, підривати, спалювати, розстрілювати паровози, вагони, цистерни на станціях, при залізно-дорожніх аваріях знищувати живу силу, техніку, пальне, боєприпаси і інші вантажі, вцілілі паровози і вагони. На шосейних і ґрунтових дорогах підривати і спалювати мости, віадуки, розрушувати гати і інші штучні споруди. При неможливості використання зброї, транспорту і вантажів виводити їх з ладу, всіма можливими засобами.

2. При можливості знищувати воєнні гарнізони, штаби і установи, загони військ, окремих офіцерів і солдатів, охорону транспорту і складів.

3. Знищувати склади і бази з зброєю, боєприпасами, пальним, продовольством і інше майно, гаражі, ремонтні майстерні.

4. Знищувати лінії зв’язку, вирізати і вивозити проводи, спилювати і спалювати телеграфні стовпи, знищувати радіостанції і обслуговуючий персонал.

5. Нападати на аеродроми ворога і знищувати літаки, ангари, склади бомб, пального, знищувати льотно-технічний склад і охорону аеродромів.

6. Знищувати господарські загони, команди і агентів з конфіскації хліба, нападати на обози з награбованим хлібом, на склади і елеватори, по можливості хліб роздавати населенню, при неможливості це зробити, знищувати.

7. Діями партизан ще не охоплені міста. Партизанським загонам, окремим організаціям і диверсантам проникнути в всі міста, великі і малі, і широко розгорнути там розвідувальну і диверсійну роботу.

8. Знищувати і захоплювати в полон фашистських політичних діячів, генералів, великих чиновників і зрадників батьківщини, які на службі в ворога.

9. Партизанським загонам і окремим бійцям-партизанам вести неперервну розвідувальну роботу в інтересах Червоної Армії:

а) особливо відбирати людей, здатних вести приховану розвідувальну роботу, вщедряти їх на службу в місцеві управління і установи, створені німцями, на заводи, депо, станції, пристані, телеграф, телефон, аеродроми, бази і склади, гестапо і його школи, а також в всі інші установи і органи, які обслуговують армію чи місцеву адміністрацію німецької влади;

б) безперервно слідкувати за місцем розташування і пересуванням військ і вантажів по залізничним і ґрунтовим дорогам, виясняти чисельність, рід військ і нумерацію частин, кількість і характер бойової техніки, напрям руху і час пересування, встановлювати порядок і силу охорони воєнних ешелонів і транспорту;

в) виявляти місце розташування військ і штабів, їх найменування і нумерацію, а також установи і органи окупаційної влади;

г) розвідувати аеродроми ворога, встановлювати місце розташування, кількість і типи літаків, допоміжні і спеціальні автомашини, запаси пального і масел, охорону аеродромів на землі і в повітрі;

д) організовувати розвідку міст і великих населених пунктів з метою встановлення чисельності військ в гарнізонах, протиповітряної оборони, воєнних складів, майстерень, воєнної промисловості, вищої воєнної і цивільної адміністрації;

е) виясняти де і як побудовані оборонні рубежі;

ж) слідкувати і точно фіксувати результати бомбардувань нашої авіації;

з) при першій можливості захоплювати накази, донесення, оперативні карти і інші документи ворога;

Дані агентурної і бойової партизанської розвідки негайно повідомляти Центральний Штаб партизанського руху.

10. Керівним органам партизанського руху, командирам і комісарам партизанських загонів на рівні з бойовою роботою розгорнути і вести серед населення постійну політичну роботу. З цією метою організовувати видавництво газет, листівок і інших друкованих матеріалів на окупованій території.

Верховне Головнокомандування Червоної Армії вимагає від всіх керівних органів, командирів, політробітників і бійців партизанського руху розгорнути боротьбу проти ворога в тилу ще ширше і глибше. Це краща і найцінніша допомога Червоній армії.

Спільними діями Червоної Армії і партизанського руху ворог буде знищений.

Народний Комісар Оборони Й. Сталін.

Додаток 2

Організаційна побудова УПА

На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. При творенні організаційної структури треба було враховувати два принципи:

1. збереження єдності і цілеспрямованості всього руху

2. забезпечення якнайбільшої оперативності відділів.

Збереженню цих принципів гарантував територіальний та адміністративний поділ території введений окупантом з незначними географічними і тактичними корективами.

Армія ділилася на чотири групи:

УПА-Північ

УПА-Захід

УПА-Південь.

Кожна з груп поділялась на воєнні округи, ті в свою чергу на Тактичні Відтинки.

УПА-Північ має три ВО:

1. ВО «Турів» охоплює Луччину, Володимирщину, Ковельщину

2. ВО «Заграва» – райони Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клясів, Рокітно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочно, Висоцьк, Давидгородок, Лукинець, Пинськ.

3. ВО «Волинь» – Рівне, Клевань, Тучин, Межиріч, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Острожець, Демидівка, Козин, Верба, Радивилів, Кремянець, Шумськ, Дедеркали, Почаїв, Ланівці.

УПА-Захід мала шість ВО:

1.ВО «Лисоня» – терен Тернопільщини по Дністер

2.ВО «Говерла» – Гуцульщина і Буковина

3. ВО «Чорний Ліс» – Станіславщина

4. ВО «Маківка» – Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турчанщина

5. ВО «Буг» – Львівщина

6. ВО «Сян» – Закерзоння.

УПА-Південь мала три ВО:

1. ВО «Умань»

2. ВО «Холодний Яр»

3. ВО «Вінниця»

Територіальні групи УПА-Схід не поділялись на ВО.

Восени 1943 року виникають перші повстанські загони на Буковині і Бессарабії під назвою БУСА – Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 року відділи БУСА вливаються до складу УПА.

У серпні 1944 року УПА-Північ реформовано на 2 ВО, УПА-Захід – на 4, УПА-Схід фактично припинила існувати. Постановою Головного Командування УПА група «Південь» розформована. Її частини ввійшли до складу УПА-Північ і УПА-Захід.

Додаток 3

Озброєння УПА

Пістолети кулемети

ППШ‑41, калібр 7, 62 мм.

ППС‑43, калібр 7, 62 мм.

ППД‑39, калібр 7, 62 мм.

МП‑38/40, калібр 9 мм.

39 М, 43 М, калібр 9 мм.

Ручні кулемети

Ручний кулемет Дегтярьова ДП‑27, калібр 7, 62 мм.

Ручний кулемет МГ‑42, калібр 7, 92 мм.

Гранатомет

Протитанковий гранатомет «Панцерфауст‑44», калібр 43, 8 мм.

Гвинтівки

Магазинна гвинтівка Мосіна 1891\30, калібр 7, 62 мм.

Магазинна гвинтівка Маузера 1898, калібр 7, 92 мм.

Пістолетна ручна зброя УПА була представлена дуже широко по виробництву майже всіх європейських країн, але ця різношерстість вносила лише плутанину в боєпостачання. Тому для уніфікації найбільш масово використовувались: пістолети ТТ, пістолет Вальтер ХП‑38.