Курсовая работа: Державна політика стимулювання зайнятості

Курсовая работа: Державна політика стимулювання зайнятості

Міністерство освіти і науки України

Одеська національна Юридична Академія

Економіка та соціальна політика

Курсова робота

на тему:

„Державна політика стимулювання зайнятості”

соціально-правового факультету

Одеса 2007

ЗМІСТ

Вступ.. 3

І Розділ. Поняття зайнятості та безробіття. 6

ІІ Розділ. Державна політика стимулювання зайнятості в Україні 16

ІІІ Розділ. Аналіз ефективності політики зайнятості в Україні 35

ІV Розділ. Аналіз міжнародного та світового досвіду регулювання зайнятості 45

Висновок.. 52

Список використаної літератури.. 54

Україна вступила у ХХІ сторіччя державою, яка динамічно розвивається і прагне більш активно включитися у суспільно-економічні процеси сучасного світу, інтегруватися в європейське співтовариство. Така спрямованість розвитку вимагає нових підходів до використання продуктивних сил країни.

Однією з головних причин, що обумовлює значні труднощі у досягненні якісно нового рівня ефективності та конкурентоспроможності національної економіки, високих стандартів життєдіяльності населення і, в кінцевому рахунку, підвищення політико-економічного рейтингу держави, є системні деформації у сфері використання людського потенціалу. Ця сфера характеризується загостренням суперечностей між попитом на робочу силу та її пропозицією, окремими соціальними, економічними та іншими ускладненнями в процесі залучення населення до продуктивної трудової діяльності, недосконалістю механізмів державного регулювання зайнятості.

Проте найактуальнішим і найскладнішим є питання безробіття, особливо довготривалого. Негативними наслідками для безробітних у такому разі є те, що вони сприймають себе як слабку особистість, починають жити лише теперішнім чи минулим, не мають чітких цілей і плану на майбутнє.

Наявна ситуація зумовлена не тільки економічними та інституційними чинниками, а й пасивністю певної частини безробітного населення в пошуку роботи. Кожен п’ятий безробітний сподівається на краще майбутнє завдяки збільшенню допомоги з безробіття, а не власним зусиллям. На особисту активність сподіваються лише 10% безробітних. [1]

У напрямі регулювання ринку праці та вдосконалення системи надання допомоги безробітному населенню у працевлаштуванні вже проводяться певні соціально-економічні дослідження, значний внесок зробили вітчизняні вчені О. Амосов, С. Бандур, Д. Богиня, І. Бондар, В. Васильченко, В. Гриньова, М. Долішній, С. Злупко, М. Кім, А. Колот, Ю. Краснов, Г. Купалова, Е. Лібанова, Г. Мостовий, В. Онікієнко, В. Онищенко, Н. Павловська, І. Петрова, В. Петюх, М. Шаленко, В. Шамота, Л. Шевченко. Дослідженнями споріднених проблем переймаються фахівці із близького та далекого зарубіжжя В. Костиков, О. Рузавіна, І. Маслова, І. Ягодкіна. Це стосується й феномена підприємництва в розвитку держави - О. Агєєв, Ю. Васильєв, В. Волков, П. Друкер, М. Пітерс, Р. Рюттингер, В. Савченко, Р. Хізрич, А. Хоскінг, Й. Шумпетер та ін.

Однак, незважаючи на високий науковий рівень досліджень сфери зайнятості та ринку праці, до цього часу відсутній цілісний системний аналіз теоретико-методологічних засад формування державної політики забезпечення продуктивної зайнятості, оцінки ефективності існуючих регіональних механізмів її регулювання та можливих напрямів їх змін в умовах поступового економічного піднесення, переходу України до інформаційних технологій. Тому це питання й досі лишається "На порядку денному" і потребує подальшого вивчення й додаткових наукових і практичних розробок.

Розгляд цієї проблеми має не тільки суто теоретичне, а ще й велике практичне значення. В Україні настав новий етап ринкових перетворень, розвитку державного управління та інституційного облаштування економіки, включаючи ринок праці, що неможливе без участі наукової громадськості. Теоретичний аналіз різноманітних аспектів державного регулювання ринку праці матиме велику практичну користь і допоможе вдосконалити систему регулювання ринку праці і зайнятості, уникнути помилок.

Предметом курсової є відносини які виникають в процесі реалізації державної політики стимулювання зайнятістю.

В якості об’єкта курсової роботи виступає безпосередньо державна політика стимулювання зайнятістю.

Курсова робота складається із чотирьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

І Розділ. Поняття зайнятості та безробіття

Зайнятість – одне з найважливіших соціально-економічних явищ ринку праці.

У відповідності до концепції робочої сили, що відповідає міжнародним стандартам, зайнятість та безробіття розглядаються як дві взаємозалежні характеристики ринку праці. Рівновазі економічної системи відповідає певний рівень зайнятості. При цьому попит на працю перевищує існуючий обсяг зайнятості, що обумовлює наявність безробіття. Проте це перевищення має певні межі з точки зору економічної та соціальної стабільності суспільства. Тому у країнах з ринковою економікою зайнятість та безробіття вивчаються на систематичній основі.

Існування населення будь-якої країни можливо лише завдяки діяльності, яка здатна задовольнити власні та суспільні потреби. Залучення населення у суспільне виробництво характеризує зайнятість. З точки зору теорії економічної статистики зайнятість населення – система соціально-економічних та правових відносин, пов’язаних з участю людей у суспільному виробництві, яка забезпечує їм заробіток чи доход.

В обсязі реальної пропозиції робочої сили показники чисельності та структури зайнятого населення характеризують пропозицію робочої сили, що охоплена попитом з боку роботодавців[2].

За класифікацією Міжнародної організації праці, населення країни певного мінімального віку, встановленого для обліку економічно активного населення, поділяється на три взаємозалежні категорії: зайняті, безробітні, поза робочою силою.

Зайняті та безробітні становлять робочу силу або активно утворюють пропозицію робочої сили в цей момент. Особи поза робочою силою включають залишкові групи осіб, які не мають роботи, не шукають її і не готові працювати, у тому числі особи, які є молодшими від працездатного віку.

Зайнятість – одна з найважливіших соціально-економічних проблем ринкової економіки. ЇЇ стан є одним з основних індикаторів національної економіки. У ньому відбивається те, як у суспільстві використовують ресурси праці, а отже, і можливості економічного піднесення.

Світовий досвід свідчить про можливості досягнення повного використання наявних ресурсів праці та про існування проблеми безробіття, що охоплює мільйони людей. І вона стоїть у ряду найбільш важливих і гострих економічних і соціальних проблем життя суспільства. [3]

Основні питання, пов’язані із зайнятістю населення відбиті у ст.43 Конституції України. В ній говориться, що кожен громадянин України має право на працю. Це означає наявність можливості для кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, можливості вільно обирати вид діяльності, професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей і бажань. "Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. " Це положення Конституції в загальних рисах визначає державну політику в сфері забезпечення зайнятості і гарантій реалізації права громадян на працю.

Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України в умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності визначає Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 року зі змінами і доповненнями, інші законодавчі акти, прийняті відповідно до цього закону, а також глава 111-А Кодексу законів про працю "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників".

Відповідно до ст.1 Закону України зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій чи іншій формі.

До зайнятого населення закон відносить громадян, які:

а) працюють за наймом на умовах повного чи неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;

б) самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, які займаються індивідуальною трудовою, творчою діяльністю, є членами кооперативів, фермерами чи членами їх сімей, що беруть участь у виробництві;

в) обрані, призначені чи затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

г) проходять службу у Збройних силах України, Національній гвардії. Службі безпеки, Прикордонних військах, в органах внутрішніх справ та формуваннях цивільної оборони, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, а також альтернативну службу;

д) проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

ж) будучи громадянами інших країн і тимчасово перебуваючи в Україні, працюють і виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Цей перелік згідно ст.1 Закону "Про зайнятість населення" не є вичерпним і може бути доповнений іншими категоріями зайнятого населення.

Слід зазначити, що незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної відповідальності, оскільки закон не допускає примушування до праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Право кожного громадянина - розпоряджатися своїми здібностями до праці. Відносини між державою і громадянами з приводу зайнятості основуються на захисті і гарантуванні права кожного з них на працю, як спосіб забезпечення життєдіяльності, реалізації духовних потреб і творчих здібностей, соціальної" підтримки громадян, які втратили засоби до існування. [4]

У зайнятості як економічному явищі виділяють два аспекти: кількісний і якісний. За своїм змістом вони відповідають поняттям повної й ефективної зайнятості. Під повною зайнятістю розуміється надання всім бажаючим і здатним трудитися робочі місця в суспільному виробництві. Ефективна ж зайнятість означає такий розподіл трудових ресурсів у територіальному і галузевому розрізах, по сферам і видам діяльності, що дає можливість у кожен момент часу одержати найбільший приріст матеріальних і духовних благ.

При повній і ефективній зайнятості вирішуються дві задачі:

·     створюється достатня кількість робочих місць;

·     забезпечуються необхідною робочою силою підприємства й організації.

Перше завдання відбиває інтереси населення, що проживає на визначеній території, друге – інтереси галузі, підприємств. Досягнення ефективної зайнятості – задача господарських одиниць, а повної зайнятості – задача держави. Оптимальне сполучення повної й ефективної зайнятості визначає раціональну зайнятість.

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів по сферах застосування праці, за професіями, спеціальностям, характері діяльності, приналежності зайнятих до визначеного класу і соціального шару, територіальній ознаці, за рівнем урбанізації, за професійно – кваліфікаційним рівнями, за віковою ознакою, за формами організації праці, за видами власності.

Форми зайнятості являють собою організаційно – правові способи й умови використання робочої сили. У рамках кожного виду зайнятості праця людей організується за допомогою різноманітних організаційно – правових форм, що розрізняються нормами регулювання тривалості і режимів робочого дня: чи регулярністю стабільністю трудової діяльності; місцем виконання роботи (на підприємствах чи вдома), статусом діяльності. Отже, форми зайнятості класифікуються з урахуванням наступних ознак:

1. Форми організації робочого часу:

- повна (робота на умовах повного робочого дня);

- неповна (робота на умовах скороченого дня, скороченої робочого чи тижня неповного робочого дня при скороченому робочому тижні);

- робота вдома (коли особи працездатного віку з ряду причин не можуть працювати на виробництві).

2. Значимості для робітника:

- первинна;

- вторинна.

3. Стабільності:

- постійна (з відносно стабільним місцем роботи);

- тимчасова (з тимчасовим, епізодичним чи сезонним характером роботи).

4. Форм правового регулювання використання робочої сили:

- основна (реалізується трудовим законодавством);

- спеціальна (має потребу в спеціальному трудовому регулюванні, наприклад, зайнятість з режимом неповного робочого дня, на умовах виконання роботи вдома, гнучкого робочого часу, різновиду вторинної і тимчасової зайнятості).

Досягнення повної зайнятості може бути стратегічною метою відповідної політики держави. Але при цьому повна зайнятість у відповідності зі стандартами Міжнародної організації праці розглядається не як загальна для працездатного населення в працездатному віці, а як забезпеченість пропозиції робочої сили в кількісному і якісному відношенні попитом на неї, тобто кожен бажаючий працювати й активно шукаючий роботу може задовольнити свою потребу в робочих місцях (посадах). [5]

Зміст терміна "зайнятість" містить у собі як потребу людей у різних суспільно-корисної діяльності, так і ступінь задоволення цієї потреби. Отже, проблеми зайнятості населення не збігаються з проблемами безробіття, тому необхідно врахувати особливості зайнятості різних соціально-демографічних груп населення; мотивацію працівників до роботи; зміни в структурі трудових ресурсів та інші фактори.

Сформульована в період становлення ринкових відносин концепція зайнятості базується на таких основних принципах:

·     виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці. Примус у будь-якій формі до праці не допускається;

·     відповідальність держави за реалізацію права громадян на працю, сприяння зайнятості трудовою діяльністю, на яку здатна людина, і яку вона бажає здійснювати.

Таким чином, у рамках цієї концепції можна досягти повної зайнятості на будь-якому її рівні, якщо попит населення на робочі місця задовольняється. При цьому вважається підходящою робота, що відповідає: кваліфікації працівника, досвіду роботи, стану здоров’я.

Слід зазначити, що в цей час в Україні гостро позначилася проблема неформальної зайнятості, викликана наявністю неоподаткованої трудової діяльності. Поряд із прихованим безробіттям неформальна зайнятість легко може перейти у відкрите безробіття, крім того, воно викликає погіршення трудової моделі, дискваліфікацію робочої сили, розширення "тіньової" економіки.

Ринкова економіка істотно змінює точку зору на ефективну зайнятість. На зміну ідеології загальної зайнятості всього працездатного населення, прийшла концепція забезпечення бажаної зайнятості та вільного вибору форми зайнятості.

Інакше кажучи, уряд має гарантувати кожній людині можливість працювати, а людина має право вибирати місце й вид трудової діяльності та приймати рішення про участь у ній. Прийнято нові основи законодавства про зайнятість, і виникла правова база нових принципів функціонування системи зайнятості. Але, як відомо, від законів до реального життя – велика дистанція. [6]

Хоч як бездоганно працювали б ринкові механізми, вони не можуть, забезпечити повної зайнятості навіть за наявності вільних робочих місць. Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства. Воно є невід'ємним атрибутом ринкової економіки.

Безробіття - це соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.

Безробіття в ринковій економіці - це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття має циклічний характер.

Безробітними за класифікацією Міжнародної організації праці є особи, зареєстровані на біржі праці, які активно шукають роботу. Тимчасово звільнені й ті, хто має намір приступити до роботи протягом 30 днів, вважаються безробітними, якщо вони і не виконують другої вимоги щодо активних пошуків роботи.

У процесі класифікації економічно активного населення, віднесення його до тієї чи іншої групи найскладнішим є чітке розмежування безробітних і незайнятих. Крайні випадки розрізнити неважко. Деякі люди роблять все, аби тільки знайти роботу, водночас інших важко примусити працювати, але навіть і серед тих людей, які активно шукають роботу, є такі, що відхилять надані їм пропозиції, сподіваючись знайти щось краще. Люди, які кажуть, що не можуть знайти роботу, мають на увазі, що вони не можуть знайти місце роботи, де їм би хотілося працювати. Ті, хто говорить, що вони не хочуть працювати, мають на увазі, що вони не хочуть працювати на жодній з робіт, які можуть знайти. У деяких випадках відмінність між цими двома ситуаціями стає просто невидимою.

Безробіття зумовлене комплексом причин:

- структурними змінами в економіці;

- нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах;

- постійним прогресом техніки;

- пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота;

- диспропорційністю розвитку економіки;

- обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.

Як бачимо, причин безробіття може бути чимало. Тому економісти нині розглядають не безробіття взагалі, а його конкретні форми чи види.

Для суспільства небезпечним є не саме безробіття, а відсутність механізму його регулювання, надійного захисту безробітних.

Загроза безробіття в умовах України пов'язана не з кризою надвиробництва, вичерпанням місткості ринку, як у західному світі, а з сучасною кризою недовиробництва, неузгодженістю процесів вивільнення, перерозподілу та працевлаштування робітників, тобто з глибокими деформаціями, що мали місце в попередній економічній системі та наступною економічною політикою.

Розрізняють такі види безробіття:

Фрикційне безробіття виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу через звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, вперше шукає роботу. Фрикційне безробіття вважається неминучим і деякою мірою бажаним, оскільки частина працівників тимчасово втративши роботу, переходить з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вище оплачувану і продуктивну. Це означає більші доходи для робітників і раціональний розподіл трудових ресурсів, а отже і більший реальний обсяг національного продукту.

Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті науково технічного прогресу відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу. Ці зміни призводять до того, що попит на деякі професії зменшується або взагалі зникає, а на інші професії, яких раніше не існувало, зростає. "Структурні" безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а то і місця проживання. Фрикційне безробіття має короткостроковий характер, а структурне - довгостроковий, тому і вважається більш важким.

Циклічне безробіття виникає за циклічних спадів, коли відбувається скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього падає сукупний попит на робочу силу і зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

Зусилля багатьох держав, зокрема і нашої, тривалий час були спрямовані на ліквідацію безробіття, на те, щоб усі працездатні були зайняті у суспільному виробництві. Проте час показав, що таку "повну" зайнятість забезпечити неможливо, бо існує фрикційне та структурне безробіття, які є неминучими. Тому останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, при якій оплачувану роботу мають менш як 100% працездатних. Тобто при повній зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі фрикційного та структурного безробіття. Таке безробіття називається природним (нормальним).

Отже, існування природного рівня безробіття вважається закономірним явищем і не виключає можливості повної зайнятості. Його величина, яка коливається від 4 до 6% для регіонів, де зареєстроване безробіття нижче, дорівнює або вище від загальнодержавного рівня, зменшує сферу прикладання праці.

Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з другого - великим суспільним лихом.

Різноманітність типів безробіття дуже ускладнює завдання його скорочення. Оскільки єдиних "ліків від безробіття" бути не може, то для вирішення цієї проблеми доводиться використовувати різні методи, заходи як на рівні держави, так і на рівні підприємств.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва. [7]

ІІ Розділ. Державна політика стимулювання зайнятості в Україні

У ринковій економіці суб’єктами на ринку праці є роботодавці та працівники. Держава виступає в ролі роботодавця на державних підприємствах, але її головна роль полягає у формуванні, визначенні й контролі правил поведінки та регулюванні інтересів партнерів на ринку праці. Принципи державної політики зайнятості передбачають активну політику, спрямовану на стимулювання повної, продуктивної вільно обраної зайнятості[8].

Державна політика зайнятості базується на принципах:

- відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;

- пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;

- забезпечення рівних можливостей громадянам, які проживають на території України, у реалізації їх конституційного права на працю;

- ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття.

Основними напрямами державної політики зайнятості є:

- сприяння зайнятості населення шляхом збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

- сприяння підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам ринку праці;

- підтримка самостійної зайнятості населення, розвитку підприємництва;

- сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя з урахуванням потреб ринку праці;

- посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;

- підтримка громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

- соціальна підтримка безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;

- забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном;

- сприяння розвитку системи колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. [9]

Реалізацію прав громадян України на вільний вибір зайнятості й захист від

безробіття здійснює Державна служба зайнятості населення країни та її органи на місцях. Вона здійснює:

оцінювання стану і прогноз розвитку зайнятості населення;

розробку й реалізацію державної, обласної, районної (міської) та інших цільових програм стимулювання зайнятості населення;

стимулювання громадян до пошуку підходящої роботи;

професійну орієнтацію, підготовку та перепідготовку безробітних;

соціальні допомоги з безробіття. Усі послуги надаються громадянам безкоштовно.

Відповідно до статті 14 Закону України "Про зайнятість населення" з метою сприяння зайнятості населення повинні розроблятися річні та довгострокові державна та територіальні програми зайнятості населення.

Метою даних програм є забезпечення проведення державної політики зайнятості населення, запобігання масовому безробіттю внаслідок структурної перебудови економіки, створення додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатних громадян працездатного віку, які потребують соціального захисту і не здатні з незалежних від них причин на рівних конкурувати на ринку праці, соціального захисту безробітних шляхом реалізації законів України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" та "Про зайнятість населення".

Дана програма реалізується шляхом розроблення Міністерством праці та соціальної політики України щорічного плану дій, який затверджується Кабінетом Міністрів України. У плані дій повинні міститися:

·     аналіз здійснення заходів, передбачених планом дій на поточний рік;

·     основні прогнозні показники повного ринку праці;

·     розрахунковий баланс ринку праці;

·     завдання регіонам з розширення сфери прикладання праці за рахунок

·     створення нових робочих сил;

·     завдання регіонам з працевлаштування за сприяння державної служби зайнятості незайнятих громадян та залучення їх до участі у громадських роботах;

·     прогноз чисельності безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, та рівнів зареєстрованого безробіття в регіонах країни.

Щорічний план дій для реалізації Програми розробляються одночасно з підготовкою проекту державної програми економічного і соціального розвитку України та проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік. [10]

Державою передбачається здійснення активних та пасивних заходів регулювання зайнятості. Та в Україні на їх фінансування виділяється недостатня сума, особливо на фінансування активних заходів.

Компенсацію, пов’язану з безробіттям, яку одержують громадяни України відносять до пасивних заходів, її можна умовно поділити на два види: допомога по безробіттю та матеріальна допомога.

Допомога по безробіттю та термін її виплати залежить від кількох факторів, головним з яких є причина безробіття та розмір заробітної плати. Так, вивільнені працівники і прирівняні до них категорії громадян протягом перших 5 місяців мають право на допомогу значно більшого розміру, ніж безробітні, зареєстровані у Державних службі зайнятості на загальних підставах. Однак для всіх без винятку безробітних ця допомога не може перевищувати середню заробітну плату в економіці відповідного регіону за попередній місяць та бути нижчою за мінімальну заробітну плату.

Матеріальна допомога надається безробітному після закінчення строку виплати допомоги, якщо середньомісячний сукупний доход на члена сім’ї не перевищує неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Матеріальна допомога не може перевищувати 75% мінімальної заробітної плати і виплачується протягом наступних півроку. [11]

Певне коло науковців вважає, що допомога з безробіття має анти стимулюючий вплив на активність безробітного населення. Тому для об’єктивної оцінки мотивуючих аспектів розміру заробітної плати важливим є порівняння розміру середньої заробітної плати, її бажаного рівня та розміру допомоги з безробіття. [12]

Загалом, соціальний захист робочої сили, умовно можна розділити на два блоки. Перший – це перешкоди на шляху звільнення працівників, другий (розглянутий вище) – компенсаційні виплати вже звільненим працівникам.

В Україні процес скорочення персоналу на підприємствах вкрай ускладнений. По-перше, підприємство зобов’язано виплатити вивільненому працівнику вихідну допомогу у розмірі від 1 до 3 його місячних зарплат. По-друге, узгодити з профспілками можливість вивільнення працівників та одержати відповідний дозвіл, по-третє, повідомити всі зацікавлені сторони не пізніше як за два місяці про планове вивільнення. Також підприємства мають значні труднощі при вивільненні категорій працівників, які потребують додаткового соціального захисту (жінки, інваліди, молоді). [13]

Активні заходи політики зайнятості поділяють на три типи. До першого типу належать так звані брокерські послуги, в тому значенні, що Державний центр зайнятості виконує функцію брокера, зводячи потенційних роботодавців з тими, що шукають роботу. Сюди відносяться інформаційні послуги про вакансії та наявну робочу силу, поради щодо вибору майбутньої професії з врахуванням потреб на ринку та ін. До другого типу належать заходи, що сприяють мобільності робочої сили (як в просторовому, так і в галузевому розумінні), наприклад, фінансування переїзду особи з трудонадлишкового району у райони, що потребують додаткової робочої сили, а також заходи з перенавчання, перекваліфікації. До третього типу відносяться заходи по створенню нових робочих місць, в тому числі шляхом субсидіювання само зайнятості. Крім того, до окремої категорії ми будемо відносити заходи, націлені на підтримку осіб, що потребують додаткового соціального захисту та не в змозі рівних конкурувати на ринку праці.

При високому безробітті і погано функціонуючому ринку праці головною проблемою для ефективного здійснення брокерських функцій є нестача вакансій. Основною функцією Державної служби зайнятості (ДСЗ) тут є сприяння поширенню інформації про вільні робочі місця. Існує повністю відкритий, напіввідкритий та закритий спосіб оголошення про вакансії. Повністю відкритий спосіб полягає у тому, що інформація про вакансії публікується у засобах масової інформації, розклеюється на дошках оголошення і т.п. таким чином, щоб кожен хто бажає змінити місце праці чи знайти роботу, мав змогу скористатися цією інформацією. При такому способі поширення інформації працедавець може бути незадоволений, оскільки потенційно це може призвести до масових звернень щодо цієї вакансії, в тому числі непідготовлених працівників. З іншого боку, при напіввідкритій системі (коли інформація про вакансію поширюється вільно, однак деякі реквізити (наприклад, назва підприємства, контактні телефони та ін) не вказуються, дає змогу ДСЗ здійснити попередній відбір кандидатів, що значно полегшить роботу працедавця. Закрита система передбачає, що інформацію про вакансії можна почерпнути тільки безпосередньо звернувшись у ДСЗ. Оскільки першочерговим завданням ДСЗ є працевлаштування безробітних (особливо з тривалим терміном безробіття), при закритому розповсюджені інформації, вакансії, як правило, пропонуються безробітним, а не працюючим, що мають намір покращати роботу. При цьому виникає три проблеми. Перша, дискримінуються ті громадяни, які мають роботу, хоча таким чином досягається якийсь вигляд соціальної справедливості по відношенню до безробітних. Друга, оскільки безробітні, особливо ті, хто не працює довгий період часу, є менш кваліфікованими працівниками (при інших рівних умовах), роботодавці з часом, можуть стати менш задоволеними співпрацею з ДСЗ. Третя, при закритому способі, для посадових осіб ДСЗ є більше простору для зловживань.

Виходячи з вищевикладеної інформації, можна стверджувати, що в Україні існує закритий спосіб оголошення вакансій, при якому тільки звернувшись у ДСЗ можна одержати інформацію про вакансії, що є в наявності цієї служби. З іншого боку, ніщо не перешкоджає працедавцям самостійно розміщувати оголошення в засобах масової інформації та знаходити прийнятні кандидатури для відкритих вакансій. Більше того, попри законодавчо закріплену норму про необхідність інформування ДСЗ про усі вільні вакансії, працедавці досить часто не повідомляють ДСЗ про вакансії через якість запропонованої робочої сили.

Про ефективність брокерської функції ДСЗ в Україні можна зробити висновок базуючись на кількості працевлаштованих громадян[14] (табл.1) [15].

Таблиця 1.

Одним з основних заходів Державної служби зайнятості, що сприяють руху робочої сили між галузями народного господарства є професійне навчання. В науковців та практиків існує значний інтерес до цього виду послуг, оскільки вини потребують значних матеріальних затрат, з одного боку, і потенційно можуть бути рушійною силою в реформуванні ринку праці, з іншого боку.

Основною метою цього типу заходів активної політики є підвищення кваліфікації безробітних та, як наслідок, покращення їх конкурентоспроможності на рику праці та збільшення їх привабливості для роботодавців.

Зважаючи на перетворення циклічного безробіття на структурне в довгому періоді, виникнення дисбалансу між кваліфікаціями, що мають безробітні, та тих, що вимагаються роботодавцями, в Україні та інших країнах питання постає не про те, чи використовувати профнавчання та перенавчання серед заходів активної політики, а про те, як і якого розміру їх здійснювати, щоб вони приносили найбільшу користь для суспільства.

В Україні існує п’ять видів професійного навчання, які використовуються ДСЗ:

- первинна професійна підготовка робітників;

- перепідготовка робітників;

- перепідготовка фахівців;

- підвищення кваліфікації робітників і фахівців з вищою освітою;

- стажування.

Термін профнавчання визначається навчальними планами, однак ДСЗ направляє на навчання громадян тільки на ті професії чи спеціальності, термін навчання на яких не перевищує 1 року.

Законодавством передбачено, що працедавець у разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ним заявлені і які навчалися за рахунок державних коштів, відшкодовує ДСЗ всі витрати, пов’язані з працевлаштуванням, професійною перепідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю. З іншого боку, підприємствам, установам і організаціям ДСЗ компенсовує до 50% витрат на перепідготовку працівників, які підлягають вивільненню, та на організацію навчання прийнятих на роботу громадян, вивільнених з інших підприємств. Без сумніву, обидва заходи є досить прогресивними та стимулюючими ефективно вирішувати питання потреби в кваліфікованих кадрах. [16]

Пріоритети державної політики націлені на розв’язання регіональних та галузевих проблем зайнятості населення на депресивних територіях, у малих монофункціональних містах, вугільних регіонах та у сільській місцевості, а також розв’язанню проблем, пов’язаних із соціальним захистом вивільнюваних працівників Чорнобильської АЕС у зв’язку з її закриттям, соціальною та професійною адаптацією військовослужбовців, звільнених внаслідок реформування збройних сил.

Розв’язання проблем зайнятості населення на депресивних територіях та у малих монофункціональних містах здійснюється у рамках Закону України „Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст", шляхом:

- визначення пріоритетів економіки малих міст для реалізації інвестиційних проектів і програм, які фінансуються за рахунок державного і місцевих бюджетів та надання державної підтримки районам, в яких склалася критична ситуація на ринку праці, шляхом запровадження особливих режимів приватизації, інвестування, оподаткування та кредитування, а також розроблення і впровадження механізму залучення коштів іноземних кредитних ліній та міжнародної технічної допомоги;

- запровадження сприятливого інвестиційного режиму для підприємств, які створюють нові робочі місця, в тому числі надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатних громадян працездатного віку, які потребують соціального захисту і не здатні ні рівних конкурувати на ринку праці;

- розвитку інфраструктури і створення сприятливих умов для розвитку підприємництва;

- розробки та провадження механізму економічного стимулювання роботодавців до створення нових робочих місць. [17]

Державна служба зайнятості також надає певні послуги щодо територіальної мобільності робочої сили: це сприяння легальній трудовій міграції громадян України, і сприяння переселенню людей з друдонадлишкових районів до регіонів, які потребують додаткової робочої сили (сезонні роботи, заохочення переселення громадян в сільську місцевість), а також сприяння переселенню громадян із зони радіоактивного забруднення.

Стаття 15 Закону України "Про зайнятість населення" передбачає заходи щодо сприяння переселенню громадян України і членів їх сімей з трудонадлишкових районів у райони, де спостерігається нестача трудових ресурсів. При цьому передбачається виділення ДСЗ відповідних матеріальних ресурсів та фінансових коштів. На даний час таке переселення визначено тільки у сільську місцевість. Працівникам, які прибули в сільську місцевість у порядку переселення, ДСЗ виплачує добові за час перебування в дорозі.

Державою практикується таке працевлаштування, як сезонні роботи. Сезонними роботами вважаються роботи, які через природні та кліматичні умови виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), але не більше 6 місяців. Сезонними вважаються деякі види робіт в лісовій та торф’яній промисловості, робота в овочівництві, садівництві, виноградарстві та вирощуванні інших сільськогосподарських рослин, робота на інкубаторно-птахівничих та міжгосподарських інкубаторних станціях та ін. [18]

За інформацією Міністерства праці та соціальної політики України на період до 2008 року очікується розширення сфери застосування праці за рахунок створення нових робочих місць на рівні 500-650 тис. осіб протягом року. Головним джерелом інвестицій для створення робочих місць залишатимуться власні кошти підприємств.

Державна політика щодо розширення сфери прикладання праці за рахунок збереження та створення нових робочих місць реалізовується шляхом:

- подальшої реструктуризації державних підприємств із залученням інвестицій для розвитку підприємництва у виробничій сфері на умовах забезпечення модернізації застарілих і створення нових високопродуктивних робочих місць;

- запровадження сприятливого інвестиційного режиму для підприємств, які створюють нові робочі місця;

- підтримки самостійно зайнятого населення, малого та середнього підприємництва;

- економічного заохочення підприємців до створення нових робочих місць для безробітних і підтримки підприємницької ініціативи безробітних;

- розвитку гнучких форм зайнятості, створення робочих місць з неповним робочим часом, на допоміжних роботах, у приватній сфері послуг тощо;

- розвитку сезонних та громадських робіт.

Державна політика щодо створення нових робочих місць реалізується через організацію громадських робіт. Цей захід, в першу чергу покликаний допомогти незайнятим громадянам зберегти відчуття приналежності до робочої сили. На додачу до грошової винагороди, громадські роботи допомагають безробітним зберегти та розвинути свої навики та звичку працювати, тобто, вони запобігають зниженню рівня людського капіталу та запобігають кризі соціальної непотрібності, пов’язаної з безробіттям. Крім того участь, у громадських роботах може збільшити ймовірність працевлаштування у тій самій галузі чи десь інде.

Відповідно до Положення про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 27 квітня 1998 р. №578 оплачувані громадські роботи організовують місцеві державні адміністрації за участю ДСЗ для забезпечення тимчасової зайнятості населення, передусім осіб, зареєстрованих як безробітні, на підприємствах комунальної власності і за договорами – на інших підприємствах. Оплачувані громадські роботи повинні мати суспільно корисну спрямованість і сприяти соціальному розвитку регіонів.

Фактом який стимулює громадян до зайнятості у громадських роботах є те, що крім заробітної плати, яка виплачується за рахунок коштів місцевих бюджетів та працедавців за фактично виконану роботу і яка не може бути меншою від мінімальної заробітної платні, безробітними громадянами в період участі в оплачуваних громадських роботах зберігається виплата допомоги по безробіттю. [19]

Адміністративні дані державної служби зайнятості надають інформацію про кількість осіб, залучених до громадських робіт. (табл.2) [20]

Таблиця 2.

Кількість незайнятих осіб, які перебували на обліку у державній службі зайнятості та брали участь у оплачуваних громадських роботах у період з 2001 по 2005рр.

До заходів щодо створення нових робочих місць відносять також послуги ДСЗ націлені на допомогу у здійснені незайнятим громадянином підприємницької діяльності. В Україні було два види такої допомоги: одноразова виплата допомоги по безробіттю для організації безробітними підприємницької діяльності відповідно до Закону України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", введений в дію з 1 січня 2001р. та надання безробітним безпроцентної позики для зайняття підприємницькою діяльністю, відповідно до Закону України "Про зайнятість населення".

Громадяни, яким виплачує ДСЗ допомогу по безробіттю та які виявили бажання займатися підприємницькою діяльністю, мають право на отримання всієї суми допомоги по безробіттю (або не отриманого залишку цієї допомоги) за весь визначений законом період її виплати одноразово. Для отримання одноразової виплати допомоги по безробіттю безробітний подає до місцевого центру зайнятості заяву про таку виплату та бізнес-план.

Для допомоги у здійсненні підприємницької діяльності ДСЗ може також надати безробітному безпроцентну позику. Така позика надається лише у разі позитивного висновку про здатність безробітного до підприємницької діяльності та відповідну професійну підготовку. Ця позика може бути використана на придбання обладнання, інструменту, сировини і матеріалів, оренду приміщення, організацію робочих місць та інші витрати, пов’язані з підприємницькою діяльністю. Позика надається на строк, не більше ніж два роки.

Громадянин, який отримав одноразову виплату допомоги по безробіттю або безпроцентну позику, не має права на отримання допомоги по безробіттю за період, коли така допомога (позика була виплачена. Таким чином, у разі невдачі на ниві підприємництва, що є вкрай можливо за теперішнього стану економіки, такий безробітний залишиться без засобів до існування. [21]

Державою також проводиться політика щодо забезпечення зайнятості інвалідів. З цією метою відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" для підприємств, установ і організацій не залежно від форми власності і господарювання встановлюється квота робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів. Ця квота дорівнює 4% загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця. Підприємства, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено квотою сплачують штрафні санкції у розмірі середньомісячної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. [22]

Заходи щодо сприяння зайнятості сільського населення здійснюються у процесі реформування аграрного сектора економіки і спрямовані, зокрема, на розширення можливостей для створення у сільській місцевості додаткових робочих місць, сприяння самостійній зайнятості сільського населення, залучення безробітних до підприємницької діяльності. Створення нових робочих місць для незайнятого сільського населення здійснюється відповідно до законодавства України.

Підтримка сільськогосподарського товаровиробника здійснюється шляхом:

- проведення ефективної цінової політики з метою створення умов для ведення рентабельного сільськогосподарського виробництва і на цій основі розширення сфери прикладання праці;

- середньо - та довгострокового кредитування сільськогосподарського виробництва на пільгових умовах, враховуючи сезонний характер сільського господарства, що дозволить наростити обсяги виробництва та збільшити чисельність працюючих;

- підтримки створення сільськогосподарських підприємств, заснованих на приватній власності, а також власних сільських господарств, пов’язаних з виробництвом, переробкою та реалізацією сільськогосподарської продукції;

- підтримки розвитку малого підприємництва, а також власних сільських господарств у сфері збуту продукції.

До основних умов підприємництва і конкуренції в аграрному секторі відносять власність на засоби виробництва і продукт діяльності, що передбачає створення паритетних умов для всіх видів аграрних формувань, корпоративних та партнерських товариств, виробничих і обслуговуючих кооперативів, акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, фермерських господарств та ін.

За короткий період діяльності нових організаційних структур на селі кардинально поліпшити економічну ситуацію і забезпечити ефективне матеріальне стимулювання працівників в агропромисловому секторі важко. Окрім того, із поглибленням реформ на селі збільшується і низка проблем, вирішення яких потребує нових нетрадиційних, підприємницьких підходів. Останнє, зокрема, стосується системи трудових відносин. [23]

Однією з активних форм сприяння зайнятості сільського населення є проведення ярмарків вакансій сільськогосподарських підприємств та послуг служби зайнятості, де підприємства можуть представити свою потребу в робочій силі, безробітні – ознайомитися з пропозицією робочих місць, отримати профорієнтаційні консультації, знайти місце роботи або навчання. Такі ярмарки організовуються районним центром зайнятості за підтримки райдержадміністрації, районної ради та інших органів самоврядування. На них запрошуються роботодавці, аграрні навчальні заклади та пошукачі робочих місць кількох районів. Як свідчить досвід, проведення ярмарків вакансій є досить ефективною формою сприяння зайнятості населення. [24]

Одним з чинників який повинен стимулювати населення до зайнятості це –заробітна плата. В Україні доходи більшості працівників майже не залежать від кількісних та якісних показників їхньої праці, на першому плані стоїть місце роботи. Як економічна категорія заробітна плата не повною мірою виконує свої функції – відтворення робочої сили і стимулювання праці. Вона фактично перетворилася в один з варіантів соціальної допомоги, який мало залежить від результатів праці.

У період формування економічної системи держави, основу якої становлять ринкові відносини, одним з головних інструментів державного регулювання заробітної плати в Україні є законодавче встановлення її мінімального рівня. Так, Кодексом законів про працю України (ст.95) визначено, що мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитись оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт).

Основна мета законодавчого встановлення мінімальної заробітної плати – боротьба з бідністю, причому, на думку окремих учених, уведення й підвищення рівня мінімальної заробітної плати є більш продуктивним методом боротьби з бідністю, аніж різнопланові форми соціального забезпечення. [25]

Економічна суть мінімальної заробітної плати вимагає насамперед забезпечення мінімального достатнього рівня відтворення економічно активного населення країни, який підтримує безперервність виробництва і, відповідно, функціонування ринку праці. [26]

Критеріями визначення мінімальної заробітної плати, відповідно до міжнародних трудових норм, є: потреби працівника та його сім’ї з урахуванням загального рівня заробітної плати в країні, соціальних виплат, рівня життя різних соціальних груп; чинники економічного характеру – вимоги економічного розвитку, рівень продуктивності праці, забезпечення і підтримка високого рівня зайнятості тощо. [27]

На сьогоднішній день в Україні діє Указ Президента України "Про Стратегію подолання бідності" прийнятий 15 серпня 2001р. Стратегія визначає основні напрями проведення політики подолання бідності шляхом:

- створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян;

- підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту.

Що ж до фактичних цілей політики, спрямованої на зменшення бідності, то зайнятість і подолання безробіття – основна мета будь-якої політики, спрямованої проти бідності. Ще одним, але не менш важливим фактором, є тривалість бідності. Бідність легше переносити, та її соціальна вартість мінімізується, якщо бідність має тенденцію бути нетривалим явищем, якщо вона не відновлюється через покоління, і люди відчувають, що вони реально можуть стати на ноги та подолати її.

Україні необхідно зосередити увагу на трьох основних завданнях політики, спрямованої проти бідності: збільшення зайнятості, зменшення абсолютної бідності й попередження довготривалої бідності, поліпшення соціальної мобільності.

Після розгляду передумов для зменшення рівня бідності й визначення цілей слід визначитися зі способами досягнення цих цілей.

Заохочення зайнятості в офіційній економіці – це основа будь-якої стратегії, спрямованої проти бідності у країнах із середнім рівнем доходів, таких як Україна. Ця стратегія повинна сконцентруватися і на переміщенні робочих місць із тіньової економіки до офіційної, і на створенні нових робочих місць у легальній економіці. Важливо наголосити, що будь-який репресивний елемент (наприклад, поліція, податкові органи тощо) мають відігравати другорядну роль у цій стратегії. Основне завдання стратегії – зробити створення робочих місць в офіційній економіці привабливішим. Цієї мети можна досягти, використовуючи комбінації таких елементів:

– Зміни в податковій системі;

– Стимули для праці в офіційній економіці.;

– Доступ до кредитів для підприємницької діяльності та населення.

У цілому, державна політика у сфері зайнятості реалізується шляхом забезпечення ефективної дії ряду законодавчих і підзаконних актів, до них відносяться: закони України "Про зайнятість населення", "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", "Про оплату праці", "Про прожитковий мінімум", "Про колективні договори і угоди", "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про вищу освіту", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", "Про оренду землі", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про приватизацію державного майна", "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", „Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст", "Про загальнообов´язкове державне пенсійне страхування", "Про особисте селянське господарство", "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" інші.

ІІІ Розділ. Аналіз ефективності політики зайнятості в Україні

Розглянувши державну політику у сфері зайнятості, проведемо її аналіз за період 2001-2005 рр. Так, за даними Міністерства праці та соціальної політики, завдяки позитивним зрушенням в економіці країни та вжитим заходам щодо стимулювання зайнятості населення намітилась позитивна тенденція до поліпшення ситуації на ринку праці:

- збільшено обсяги та рівні зайнятості серед економічно активного населення у віці 15-70 років та у працездатному віці;

- зменшено обсяги та знижено рівні безробіття населення у віці 15-70 років та у працездатному віці;

- уповільнено темпи та зменшено обсяги вивільнення працівників з підприємств, установ і організацій;

- істотно зменшено чисельність працівників, які знаходились в адміністративних відпустках або працювали на умовах неповного робочого часу (дня або тижня);

- збільшено обсяги надання соціальних послуг незайнятому населенню, зареєстрованому в державній службі зайнятості, зокрема обсяги працевлаштування безробітних.

У 2005 році середньомісячна чисельність економічно активного населення віком 15-70 років становила 22,3 млн. осіб, з яких 20,7 млн. осіб, або 92,8% були зайняті економічною діяльністю, а решта 1,6 млн. осіб – відповідно до методології Міжнародної організації праці (МОП) класифікувалися як безробітні. Чисельність економічно активного населення працездатного віку становила відповідно 20,5 млн. осіб, або 91,9% від зазначеної категорії населення віком 15-70 років (див. табл.3).

Скорочується чисельність зайнятих на підприємствах державної та колективної форми власності. В середньому за 2004 рік на підприємствах державної форми власності працювало 39,4 відсотка населення, зайнятого економічною діяльністю, на підприємствах колективної форми власності 31,4 відсотка, на підприємствах приватної форми власності 29,1 відсотка зайнятих.

Таблиця 3.

Основні показники економічної активності у 2000-2005рр.

В сільській місцевості внаслідок проведення аграрної реформи перерозподіл зайнятого населення між підприємствами різних форм власності проходив інтенсивніше: частка працюючих на державних підприємствах склала 28,7 відсотка зайнятого населення, а на підприємствах приватної власності 37,7 відсотків зайнятих.

Зменшується чисельність працюючих за наймом, зростає сегмент роботодавців, самозайнятих та безкоштовно працюючих членів сім’ї. В середньому за 2004 рік за наймом працювало 87,6 відсотка населення у віці 15-70 років, зайнятих економічною діяльністю, проти 89,3 відсотків у відповідному періоді 2002 року. У 2005 році досягнуто ще кращих результатів (див. табл. 4).

Здійснюється подальший перерозподіл зайнятих між сферами економічної діяльності на користь сфер надання фінансових, транспортних та торговельно-посередницьких послуг. (див. таблицю 5) [28]

Таблиця 4.

Зайняте населення за статусами зайнятості, статтю та місцем проживання у 2005 році.

Таблиця 5.

Кількість зайнятого населення за видами економічної діяльності

Продовження таблиці.

З наведених даних видно, що протягом останніх років в усіх сферах економічної діяльності досягнуто певних позитивних зрушень у нормалізації процесів руху робочої сили й робочих місць у напрямі їх узгодження між собою за рахунок розширення сфери зайнятості в недержавному секторі економіки, зростання мобільності робочої сили та її професійно-кваліфікаційної адаптації. У програмних документах із соціально-економічного розвитку визначено пріоритетні сфери створення нових продуктивних робочих місць – це малий бізнес і середній бізнес, наукомісткі галузі промисловості, споживчий сектор економіки, відповідно до яких і має відбуватися введення нових продуктивних робочих місць. [29]

Зросла кількість суб’єктів малого підприємництва та чисельність працівників, зайнятих у цій сфері. У 2005 році функціонувало майже 2 млн. суб’єктів малого підприємництва (з чисельністю працюючих 5,1 млн. осіб) в тому числі 275 тис. малих підприємств, проти 218 тис. малих підприємств у 2001 році.

Більше ніж 2/3 нових робочих місць були створені фізичними особами - суб’єктами підприємницької діяльності. У 2005 році відбулося розширення сфери прикладання праці за рахунок створення нових робочих місць більше ніж для 630 тис. осіб.

Попри державну політику стимулювання підприємницької діяльності, поки не можна сказати, що підприємництво в Україні набуло належного розвитку. Цей сектор економіки ще не виконує багатьох функцій, які на нього покладає суспільство, і перш за все – підвищення зайнятості населення шляхом створення нових робочих місць у більшості видів економічної діяльності.

Важливим є те, що в розвитку малого підприємництва поступово формується середній клас суспільства (переважно молоді). Але цей процес відбувається повільно і тому показники розвитку українського малого бізнесу у зіставленні з провідними державами світу за минулі роки виявляються досить скромними.

В Україні під час переходу до ринкових умов, змін форм власності дрібний бізнес розвивався за власною ініціативою та за рахунок власних ресурсів. Все це негативно позначилося як на розвитку підприємництва, так і на психології самих підприємців.

Мотивацію приватного підприємця націлено перш за все, на отримання прибутку. Керуючись цією головною метою, підприємці забувають про те, що крім отримання прибутку вони мають вирішувати і соціальні завдання – створювати нові робочі місця, забезпечуючи роботою незайнятих (перш за все молодь) тощо.

Основною причиною незайнятості серед молоді є складнощі у пошуку роботи після закінчення навчальних закладів. Як свідчить практика, роботодавці з великим небажанням та у дуже обмежених обсягах приймають на роботу недосвідчену молодь.

З метою вдосконалення державної соціальної політики щодо підвищення зайнятості молоді, зацікавленості роботодавців малих підприємств у наданні перших робочих місць доцільно активізувати розробку та запровадження на практиці механізму стимулювання зацікавленості роботодавців у працевлаштуванні випускників шкіл, ПТУ, ВНЗів з використанням податкових та інших пільг. [30]

Не менш важливим є розроблення й формування національної політики на державному рівні. Більшість закордонних країн формують цю політику, орієнтуючись на "Міжнародну програму дій щодо молоді до 2000 року й далі", що дозволяє максимально вирішувати певне коло проблем.

У цей час в Україна реалізується загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004-2008рр., спрямована на створення сприятливих політичних, соціальних, економічних, законодавчих, фінансових та організаційних передумов для життєвого самовизначення й самореалізації молоді, розв’язання її нагальних проблем. [31]

Скоротилися обсяги часткового безробіття. Чисельність працівників, які перебували у відпустках з ініціативи адміністрації, зменшилась у 2001-2005 роках у 5,8 рази, а чисельність працівників, які працювали на умовах неповного робочого часу - на 27 відсотків. Означені категорії працівників становили у 2005 році 14,5 відсотка від середньооблікової чисельності штатних працівників проти 29,4 відсотка в 2001 році.

Актуалізовано роль оплати праці у стимулюванні зайнятості населення. Середньомісячна заробітна плата у 2004 році у 2 рази перевищила рівень заробітної плати у 2001 році і склала 562,3 грн. Спостерігається тенденція скорочення чисельності низькооплачуваних працівників. Незадовільними лишаються міжгалузеві співвідношення у рівнях оплати праці, які визначаються належністю до певної сфери економічної діяльності та організаційно-правової форми суб’єктів господарювання.

Постійно розширюється сфера прикладання праці за рахунок створення нових робочих місць. Чисельність працівників, зайнятих на новостворених місцях становила у 2002 році 390 тис. осіб, у 2003 році 622 тис. осіб, у 2004 році 651 тис. осіб.

На сьогоднішній день недоліком є те, що стимулювання попиту на робочу силу обмежується переважно сферою, яка торкається інтересів соціально вразливих верств населення, - це надання дотацій роботодавцям для створення додаткових робочих місць та виплата одноразової допомоги з безробіття для організації підприємницької діяльності, що цілком виправдано, ураховуючи обмеженість ресурсів на ці цілі. Протягом 2005р. на робочі місця, створенні за рахунок дотацій роботодавцям, було влаштовано 27,7 тис. осіб у промисловості, торгівлі та громадському харчуванні, комунальному господарстві, у сфері послуг, що в двічі більше ніж у 2001 році. Особлива увага приділяється створенню робочих місць для населення, яке потребує додаткових соціальних гарантій (у 2005р. було заброньовано 106,6 тис. робочих місць для цієї категорії населення); значно підвищився рівень працевлаштування інвалідів, які перебували на обліку в державній службі зайнятості (цей показник майже у двічі вищий, ніж серед працездатних громадян). [32]

Набула поширення така форма зайнятості, як зовнішня трудова міграція. За експертними оцінками за кордоном працює до 3-4 млн. громадян України, з яких лише 1-2 відсотки легально працевлаштовуються за межами країни за допомогою господарських структур, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні за кордоном. Соціальний захист трудових мігрантів-громадян України забезпечується міждержавними та міжурядовими угодами про працевлаштування та соціальний захист трудових мігрантів, а також шляхом приєднання України до міжнародних договорів з питань захисту прав трудових мігрантів.

Чисельність безробітного населення, визначеного за методологією МОП, зменшилася у 2001-2005 роках на 650 тис. осіб. У 2005 році відбулося скорочення чисельності безробітних у віці 15-70 років до 1,95 млн. осіб, зокрема, у містах до 1,43 млн. осіб. В той же час, в сільській місцевості чисельність безробітних у віці 15-70 років продовжує зростати: в середньому за 2004 рік її обсяги склали 450 тис. осіб у 2005 році відбулося зростання до 520 тис. осіб.

Рівень безробіття населення у віці 15-70 років має позитивну тенденцію до зниження і складає в середньому за 2004 рік 9,1 відсотки. Порівняно з 2001 роком рівень безробіття населення у віці 15-70 років скоротився на 2,6 відсоткових пункти. Подальше його зниження відбулося до рівня до 8,6 відсотки в середньому за 2005 рік.

Потреба підприємств у працівниках для заміщення вільних робочих місць, заявлена в державну службу зайнятості, збільшилася за 2002 - 2004 роки більш ніж на 40 відсотків. Навантаження на одне робоче місце зменшилося із 11 осіб на кінець 2001 року до 5 осіб на кінець 2005 року.

За 2005 р. послугами державної служби зайнятості скористалися 2,9 млн. незайнятих трудовою діяльністю громадян, серед яких кожний одинадцятий (9,2%) мав повну вищу освіту, кожний шостий (18,1%) – базову вищу, кожний третій – професійно-технічну (30,2%) або повну загальну середню освіту (36,8%), решта осіб – початкову та базову загальну середню освіту (5,7%).

За допомогою у пошуках роботи до державної служби зайнятості впродовж 2005р. звернулося 1888,8 тис. не зайнятих трудовою діяльністю громадян, що 0,4% менше ніж у 2004 р.

На обліку в державній службі зайнятості на 1 січня 2006р. перебувало 903,5тис. незайнятих громадян, з них кожен другий проживав у сільській місцевості. [33]

Дані таблиці 6 свідчать, що щорічно до професійного навчання залучається все більше зареєстрованих безробітних. Переважна більшість безробітних після закінчення професійного навчання у 2005р. працевлаштувалася. З числа осіб, що закінчили навчання, понад дві третини отримали роботу за направленням державної служби зайнятості. [34]

Таблиця 6.

Працевлаштування осіб, які закінчили професійне навчання у 2001-2005рр.

Завдяки проведенню активної політики у сфері зайнятості ситуація на зареєстрованому ринку праці помітно покращилася, про що свідчать дані наведенні у таблиці 7. [35]

Таблиця 7.

Стан зареєстрованого ринку праці 2001-2005рр.

Позитивною тенденцією на ринку праці є поступове скорочення кількості зневірених у пошуках роботи з 5,4 відсотка економічно неактивного населення в середньому за 2002 рік до 4,7 відсотків у відповідному періоді 2004 року та зменшення терміну середньої тривалості пошуку роботи з 10 місяців у 2002 році до 9 місяців у 2004 році – 7 місяців 2005 році.

ІV Розділ. Аналіз міжнародного та світового досвіду регулювання зайнятості

Створення в 1919 р. Міжнародної організації праці і перша прийнята нею конвенція, присвячена обмеженню робочого часу на промислових підприємствах до 8 годин на день, і друга - про безробіття, по праву вважаються початком нового типу відносин між державою, роботодавцями та працівниками. Світова економічна криза 1920 - 1930-х років, поширення новаторських ідей Дж.М. Кейнса про роль трудового фактору в макроекономічному регулюванні привели до різкої зміни політики багатьох держав щодо зайнятості. Навіть ті уряди, що проводили політику невтручання у сферу зайнятості, не змогли з часом не визнати позитивних результатів цього втручання в інших країнах.

Слід сказати, що нині всі країни, які ми називаємо економічно розвиненими, і їх міжнародні організації приділяють першочергову увагу проблемам зайнятості як таким, без вирішення яких не можна забезпечити соціально-економічну стабільність. В цих країнах регулярно розробляються, фінансуються і виконуються програми зайнятості, що враховують специфіку конкретної соціально-економічної ситуації. В загальному випадку програми зайнятості можна поділити на групи активних підпрограм (сприяння зайнятості) і пасивних підпрограм (підтримання доходів).

Вплив податкової політики держави на стимулювання зайнятості в розвинених країнах здійснюється шляхом надання пільг по звільненню від виплат у соціальні фонди, компенсації витрат на професійну підготовку і підвищення кваліфікації працівників і безпосередньо по зменшенню податків за створення нових робочих місць, розвиток людських ресурсів, за працевлаштування конкурентноздатних категорій громадян. Одним з найефективніших стимулюючих факторів для підприємців є пільги по оподаткуванню прибутку. Вони спрямовані найчастіше на зменшення оподатковуваної бази на суму коштів, витрачених на створення робочих місць (особливо спеціалізованих, наприклад для інвалідів), на професійне навчання або підвищення кваліфікації працівників тощо.

Фінансові штрафи застосовуються в розвинених країнах в основному при використанні такого адміністративного заходу, як квотування робочих місць для інвалідів і інших неконкурентоздатних категорій працівників. В таких випадках держава зобов'язує підприємців, що не створюють спеціальні робочі місця, сплачувати штрафи. Штрафи застосовуються також при порушенні соціально-трудового законодавства. [36]

Зарубіжні країни мають різний підхід щодо розподілу коштів на активні й пасивні заходи політики зайнятості. У таких країнах, як Франція, Німеччина, Англія переважають витрати на підтримування рівня доходів населення, а на активні заходи витрачається значно менше коштів. У Франції, наприклад, частка витрат на активні й пасивні заходи відповідно дорівнює 28,4% і 71,6%; в Англії - 29,1% і 70,9%, у Німеччині - 44,1% і 55,9%.

Зворотну картину щодо витрат на активні й пасивні заходи політики зайнятості населення спостерігаємо у Швеції та Італії, де відповідні витрати становлять 67,6% і 32,4% та 51,6% і 48,4%.

Що стосується такого чинника, як звітність безробітних, то є сенс акцентувати на тому увагу, що в деяких країнах світу посилюється контроль за їхньою активністю під час пошуків нового робочого місця. Уводиться їхня регулярніша звітність про пошук нової роботи, жорсткіша залежність між активністю в пошуку роботи й отриманням допомоги з безробіття. Так у Швейцарії служба зайнятості вимагає від зареєстрованого безробітного надання наприкінці кожного місяця не менше 10 підтверджень його звернень до роботодавців. Таку саму політику проводять у Голландії, Бельгії, Данії.

В Японії використовують такий вид стимулювання безробітного до пошуку роботи: що швидше безробітний знайде нове робоче місце, то більший розмір бонусу він отримає, який може дорівнювати чотиримісячному розміру допомоги з безробіття. Досвід виплат премій довготривалим безробітним, які зуміли працевлаштуватися, існує в Австралії та Новій Зеландії. [37]

Значна увага у світі приділяється проблем безробіття молоді, вона характеризується численними спільними та спеціалізованими проектами та програмами, які здійснюються міжнародними організаціями. Яскравим прикладом є "Міжнародна програма дій щодо молоді до 2000 року й далі" (The World Programme of Action for Youth to the Year 2000 and Beyond), розроблена ООН у 1995р., яка є міжнародною стратегією дій, спрямованих на ефективне розв’язання проблем молоді. Мета цієї програми – закріпити високу відповідальність уряду перед молоддю, що прагне до розвитку й активної участі в усіх суспільних процесах та явищах. Міжнародна програма – це комплексний документ, що містить основні напрями дій за 10-ма пріоритетними сферами, одна з яких є зайнятість. Ця програма реалізується в більшості країн – учасниць ООН і Європейського Союзу.

У сфері зайнятості молоді генеральним секретарем ООН було виокремлено 4 основні напрями діяльності:

- рівні можливості на ринку праці для молодих чоловіків і жінок;

- підготовка до трудової діяльності (передбачає значні інвестиції в освіту та профнавчання молоді);

- створення робочих місць. Цей процес має посідати центральне місце у макроекономічній політиці держави;

- підприємництво (створення сприятливих умов для відкриття власного бізнесу).

В Європейському Союзі (ЄС) з 1999р. здійснюється програма "The Peer Reviev Programme (mutual learning)", спрямована на вивчення та обмін досвідом країн – учасниць Єдиної європейської стратегії щодо зайнятості. У межах цієї програми вивчаються національні програми щодо зайнятості та оцінюються можливості їх використання в інших країнах.

Прикладом такої програми може бути "Німецька стрімка програма, спрямована на навчання, підвищення кваліфікації та зайнятості молоді", яка була започаткована у 1999р. Особливість цієї програми полягає в чіткій спрямованості діяльності на особливі категорії молоді: безробітна молодь, яка спробувала продовжувати навчання, але зазнала невдачі; молодь, яка не працює і не вчиться не має зв’язків із соціальними структурами. Програма охоплює цілу низку заходів щодо реалізації попиту (дотації та субсидії роботодавцям) та пропозиції праці молоді і ґрунтуються на залучені молоді до системи профнавчання та підвищення кваліфікації. Уже через рік після започаткування програма показала свою ефективність: кількість учасників становила 100 тис. осіб; 21,2% після закінчення навчання почали працювати; 15,2% продовжили освіту в інших навчальних закладах.

Франція також віддає перевагу активним заходам у боротьбі з безробіттям. Вона реалізує дві подібні програми: 1)"Нові послуги – нові робочі місця" - передбачає відшкодування державою до 80% витрат підприємствам на створення нових робочих місць для молоді; 2)"Слідом" - спрямована на поліпшення соціального захисту молоді шляхом вивчення та допомоги в реалізації своїх соціальних прав.

Греція де рівень молодіжного безробіття один з найвищих у Європі, докладає багато зусиль для його зменшення завдяки активним діям, які охоплюють субсидії роботодавцям, розвиток само зайнятості молоді, включення в систему професійно-технічної освіти та інші подібні проекти.

У Люксембурзі рівень молодіжного безробіття досить низький – 2,8% на відміну від 7,2 у ЄС. Варто зазначити, що безробітні у Люксембурзі – це, як правило, молоді люди з низькою кваліфікацією, поганою мобільністю та соціальною адаптованістю, але є два напрями вирішення цієї проблеми. Перший – залучення до тимчасової зайнятості на державному чи приватному підприємстві з виплатою 80-100% мінімальної соціальної заробітної плати з урахуванням кваліфікації і відшкодуванням збитків підприємствам у розмірі 50-85% залежно від форми власності. Другий – залучення до системи освіти та професійного навчання з виплатою 80% мінімальної заробітної плати та субсидіями, як у першій програмі.

В Іспанії проблема молодіжного безробіття стоїть дуже гостро (9,2%), але на відміну від більшості країн ЄС влада віддає перевагу пасивним заходам боротьби з нею – виплаті допомоги з безробіття.

Цікавий досвід Данії в розв’язанні проблем безробіття. Раніше рівень безробіття був дуже високим, але завдяки радикальній реорганізації системи допомоги з безробіття у 1990-х рр. цього вже немає. [38]Реформа ринку праці 1993р. та її послідовний розвиток були засновані на концепціях "активізації" і "можливості працевлаштування", а також на вдосконаленні основних принципів активної й пасивної політики ринку праці. Кожний застрахований безробітний (у Данії понад 80% безробітних застраховані) має право на "активізацію, тобто отримання пропозиції щодо найму на роботу протягом 12 місяців з моменту втрати роботи (і в межах 6 місяців для робітників віком до 25 років). Безробітний зобов’язаний прийняти пропозицію для того, щоб потім мати право на отримання державної фінансової допомоги.

Тим часом як рівні доходів (допомог) для безробітних залишилися незмінними, тривалість виплати допомог було поступово скорочено. На сьогоднішній день загальний період отримання допомоги становить 4 роки порівняно з 8 роками, які були до реформи. [39]

У 1996р. було прийнято закон, згідно з яким молодь не тільки має право, а й обов’язково активно залучатися до ринку праці. Водночас допомогу з безробіття молоді було зменшено наполовину, що є вагомим стимулом до пошуку роботи чи долучення до спеціальних програм. [40]

Рівень зайнятості серед робітників похилого віку (55-64 роки) в Данії високий, проте він нижчий, ніж у Швеції і США. Це відображає політику раннього виходу на пенсію, яку було прийнято в період високого рівня безробіття (до 1995-1996рр) і переглянуто з наміром за допомогою економічного стимулювання перешкоди цій тенденції. Ще одним елементом, який пояснює високий приплив на ринок праці Данії, є кількість робочого часу. У 1999 р. середньорічний робочий час у Данії становив 1527 год, порівняно із середньоєвропейським показником, що дорівнював 1600 год, і був набагато меншим, ніж у Японії і США. Це свідчить про те, що в Данії віддають перевагу радше скороченому робочому часу і 5-титижневій відпустці, ніж частковій зайнятості. [41]

Мережа зайнятості молоді (МЗМ) сформована у межах створеної Генеральним секретарем ООН сприяє розробленню так званими провідними країнами національних планів дій у сфері зайнятості молоді. Нині таких провідних країн десять (Азербайджан, Бразилія, Єгипет, Індонезія, Іран, Намібія. ю Малі, Руанда, Сенегал, Шрі-Ланка), і вони взяли на себе зобов’язання стати прикладом для інших і першими розробити національну політику, покликану вирішувати проблеми зайнятості. МОП надає технічне сприяння й політичні консультації країнам – членам МЗМ.

Україна на сьогоднішній день не є членом даної організації, хоча прагне до цього й тісно співпрацює з МОП і ООН. Можливості співробітництва на міжнародному рівні ускладнюються браком в Україні єдиної впливової організації, що представляла б інтереси молоді. [42]

Таким чином, розглянуті нами заходи регулювання зайнятості в економічно розвинених країнах показують значні масштаби втручання держави в трудові відносини, яке, з одного боку, є виваженим і програмно-плановим та ґрунтується на наукових прогнозах і довгостроковій політиці, враховуючи загальноекономічну кон'юнктуру, а з іншого - не втручається у власне підприємницьку діяльність, яка до того ж стає ефективнішою за рахунок державних програм.

Курсова робота присвячена вивченню державної політики пов’язаної з стимулюванням зайнятості населення.

У цій роботі дано визначення зайнятості та безробіттю; детально вивчено державну політику регулювання та стимулювання зайнятості; зроблено аналіз ефективності політики зайнятості в Україні; розглянуто міжнародний та світовий досвід регулювання зайнятості.

У ході роботи визначено, що зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий доход). Це надзвичайно важливе явище соціально-економічного життя суспільства, яке далеко не вичерпується проблемами безробіття, а включає також такі аспекти як раціональне використання праці; забезпечення гідного рівня життя працюючого населення; задоволення потреб народного господарства у робочій силі із врахуванням її кількості та якості, задоволення професійних потреб працівників, включаючи потреби у професійній освіті та підтриманні кваліфікації; соціальну підтримку у разі втрати роботи тощо.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу. Відношення кількості безробітних до кількості економічно активного населення називається рівнем безробіття. Критеріями вирізнення видів безробіття є причини його виникнення тривалість, а основними видами безробіття вважаються структурне, фрикційне і циклічне безробіття.

Соціально-економічна політика держави в галузі зайнятості повинна мати комплексний характер і спрямовуватися на досягнення поставлених перспективних цілей в цій сфері: Забезпечення повної і раціональної зайнятості як необхідної передумови реалізації права громадян на працю та досягнення високого рівня життя населення. Найближчою тактичною ціллю політики зайнятості має бути збалансування попиту і пропозиції праці.

Найгостріші проблеми України в цій сфері полягають у кризовому скороченні попиту на працю, безпрецедентних розмірах прихованого безробіття та неформальної і нетоварної зайнятості, регіональній диференціації рівня безробіття, величезній напрузі на сільському ринку праці. Вирішення цих проблем можливе лише при створенні сприятливих умов для розвитку підприємництва, стимулюванні створення нових робочих місць.

Проведений аналіз ефективності політики зайнятості в Україні свідчить про те, що за розглянутий нами період 2001-2005рр. є позитивні зрушення у напрямку підвищення зайнятості. Прийняті державою заходи та програми є ефективними і покращують ситуацію на ринку праці. На сьогоднішній день вони є не достатніми і потребують подальшого вдосконалення механізму збільшення економічної активності безробітного населення в пошуку роботи. Слід переймати досвід розвинених країн, приділити більше уваги проблемам молодіжної зайнятості та зайнятості на селі. Це необхідно здійснювати шляхом послідовного процесу, що охоплює внесення змін і доповнень до чинного законодавства на основі прийняття міжнародних трудових стандартів; посилити інвестиційне забезпечення модернізації робочих місць у конкурентно спроможних галузях економіки; сформувати гнучку систему оподаткування; в аграрно промисловому комплексі слід здійснювати реформу в напрямі реалізації приватновласницьких інтересів.

Міжнародний досвід свідчить, що втручання держави в трудові відносини повинно бути виваженим і програмно-плановим, ґрунтуватися на наукових прогнозах і довгостроковій політиці, враховуючи загальноекономічну кон’юнктуру. Разом з тим в розвинених країнах держава не втручається у власне підприємницьку діяльність, яка до того ж стає ефективнішою за рахунок державних програм.

1.      Конституція України – 1996р.

2.      Закон України "Про зайнятість населення" - 01.03. 1991р.

3.      Закон України "Про оплату праці" - 24.03. 1995р.

4.      Закон України "Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2001-2004 роки" - 07.03. 2002р.

5.      Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"

6.      Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття"

Кодекс законів про працю:

7.      Указ Президента України "Про стратегію подолання бідності" - 15.03.01 р.

8.      Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт" - №578 від 27.04. 1998 р.

9.      Богиня Д.П., Куліков Г.Т., Шамота В.М., Лисогор Л.С. та ін. Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати. Київ: Інститут економіки НАНУ, 2001, 300 с.

10.    Болотіна Н.Б., Чанишова Г.І. Трудове право України – К.: Центр навчальної літератури. 2006. – С. 121.

11.    Буряк П.Ю., Карпінський Б.А., Григор'єва М.І. . Економіка праці й соціально-економічні відносини. Київ: Центр навчальної літератури, 2004, 440 с.

12.    Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини. – К.: Знання. 2004. – С. 535.

13.    Ковальов В.М., Рижиков В.С., Єськов О.Л. Економіка праці та соціально-трудові відносини. – К.: Центр навчальної літератури. 2006. – С. 256.

14.    Колот А.М. Соціально-трудові відносини: теорія і практика регулювання. - К.: КПЕУ, 2004. – С. 230.

15.    Купець О., Кузьмин М., Кузьмин Ю. – К.: Міленіум, 2003. – С. 64.

16.    Мерзяк А.В., Михайлов Є.П., Корецький М.Х., Михайлова Г.О. Економіка праці і соціально-трудові відносини. – К.: Центр навчальної літератури. 2005. – С. 240.

17.    Петюх В.М. Ринок праці та зайнятість населення. Київ: МАУП. - 1997. – С. 120.

18.    Статистика ринку праці: міжнародний досвід/за ред.А.П. Евенко, І.В. Калачева – К: ТОВ "Видавництво "Консультант", 2007 – ст. 319.

19.    Вишневская Н. Государство на рынке труда – изменение стратегии // Мировая экономика и международные отношения. – 1999. - №7. – С.101-107.

20.    Горловський Р. Мінімальна заробітна плата як інструмент мотивації праці // Україна: аспекти праці. – 2003. - №1. – С.44.

21.    Заєць Т. Попит на робочу силу: проблеми формування та економічного стимулювання // Україна: аспекти праці. – 2005. - №2. – с.26.

22.    Краснобаєва В., Омельченко Г. Мале підприємництво як чинник підвищення зайнятості окремих слабо захищених верств населення // Україна: аспекти праці. – 2003. - №1. – с.14.

23.    Мутяк М. Менеджмент зайнятості молоді: міжнародні аспекти // Україна: аспекти праці. – 2005. - №4. – С.24-28.

24.    Перегудова Т., Покрищук В. Підвищення економічної активності безробітного населення України // Україна: аспекти праці. – 2005. - №4. – ст.21-27.

25.    Юрлова Н. Гідна праця в Данії: зайнятість, соціальна та економічна політика // Україна: аспекти праці. – 2005. - №2. – С.47.

[1] Перегудова Т., Покрищук В. Підвищення економічної активності безробітного населення України// Україна: аспекти праці. – 2005. - №4. – С.17.

[2] Статистика  ринку праці: міжнародний досвід / за ред. А.П. Евенко, І.В. Калачева – К: ТОВ Видавництво "Консультант", 2007 – С. 103.

[3]А.В. Мерзляк, Є.П. Михайлов, М.Х. Корецький, Г.О. Михайлов  Економіка праці і соціально-трудових відносин. – К.: Центр навчальної літератури. 2005. – С. 94.

[4] Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини. – К.: Знання. 2004. – С. 75.

[5] Петюх В.М. Ринок праці та зайнятість. Київ: МАУП. – 1997. - С.63.

[6] В.М. Ковальов, В.С. Рижиков, О.Л. Єськов та ін. – К.: Центр навчальної літератури. 2006. – С. 119-121.

[7] Н.Б. Болотіна, Г.І. Чанишева Трудове право України– К.: Центр навчальної літератури. 2006. – С. 121.

[8] Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини. – К.: Знання. 2004. – С. 93.

[9] Колот А.М. Соціально-трудові відносини: теорія і практика регулювання. Київ: КНЕУ,  2004. – С. 160.

[10] Закон України "Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2005-2008 роки".

[11] Кузьмин М. Кузьмин Ю., О. Купець  Аналіз державної політики зайнятості в Україні.   – К. :   Міленіум, 2003. – С. 24.

[12] Перегудова Т., Покрищук В. Підвищення економічної активності безробітного населення України// Україна: аспекти праці. – 2005. - №4. – ст.21.

[13] Там же ст. 26.

[14] Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. - К.: Міленіум, 2003. – С. 28.

[15] Статистика  ринку праці: міжнародний досвід/за ред. А.П. Евенко, І.В. Калачева – К: ТОВ Видавництво "Консультант", 2007 – Ст. 37.

[16] Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. - К.: Міленіум, 2003. - 34 с.

[17] Заєць Т. Попит на робочу силу: проблеми формування та економічного стимулювання// Україна: аспекти праці. – 2005. - №2. – с. 26.

[18] Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. - К.: Міленіум, 2003. - 34 с.

[19] Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. - К.: Міленіум, 2003. - 36 с.

[20] Статистика  ринку праці: міжнародний досвід/за ред. А.П. Евенко, І.В. Калачева – К: ТОВ Видавництво "Консультант", 2007 – Ст.159.

[21] Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. - К.: Міленіум, 2003. - 38 с.

[22] Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. - К.: Міленіум, 2003. - 41 с.

[23] Л. Червінська. Мотивація праці в контексті формування конкурентного середовища в АПК // Україна: аспекти праці. – 2005. - №2. – ст.40.

[24] Махсма М. Активна політика зайнятості в контексті розвитку сільських територій: регіональний досвід регулювання // Україна: аспекти праці. – 2006. - № 6. – ст. 15.

[25] Баланда А., Варецька О. Інститут мінімальної заробітної плати: світовий досвід встановлення та проблеми України // Україна: аспекти праці. – 2005. - №4. – с.38.

[26] Там же с. 42.

[27] Горловський Р. Мінімальна заробітна плата як інструмент мотивації праці // Україна: аспекти праці. – 2003. - №1. – С.44.

[28] Статистика  ринку праці: міжнародний досвід/за ред. А.П. Евенко, І.В. Калачева – К: ТОВ Видавництво "Консультант", 2007 – с.107.

[29] Заєць Т. Попит на робочу силу: проблеми формування та економічного стимулювання// Україна: аспекти праці. – 2005. - №2. – с.26.

[30] Краснобаєва В., Омельченко Г. Мале підприємництво як чинник підвищення зайнятості окремих слабо захищених верств населення// Україна: аспекти праці. – 2003. - №1. – с.14.

[31] Мутяк М. Менеджмент зайнятості молоді: міжнародні аспекти// Україна: аспекти праці. – 2005. - №4. – С.26.

[32] Заєць Т. Попит на робочу силу: проблеми формування та економічного стимулювання// Україна: аспекти праці. – 2005. - №2. – с. 26.

[33] Статистика  ринку праці: міжнародний досвід/за ред. А.П. Евенко, І.В. Калачева – К: ТОВ "Видавництво "Консультант", 2007 – с.138.

[34] Статистика  ринку праці: міжнародний досвід/за ред. А.П. Евенко, І.В. Калачева – К: ТОВ "Видавництво "Консультант", 2007 – с.156.

[35] Статистика  ринку праці: міжнародний досвід / за ред. А.П. Евенко, І.В. Калачева – К: ТОВ "Видавництво "Консультант", 2007 – с.138.

[36] Богиня Д.П., Куліков Г.Т., Шамота В.М., Лисогор Л.С. та ін. Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати. Київ: Інститут економіки НАНУ,  2001. - с. 198

[37] Вишневская Н. Государство на рынке труда – изменение стратегии//Мировая экономика и международные отношения. – 1999. - №7. – С. 101-107.

[38] Мутяк М. Менеджмент зайнятості молоді: міжнародні аспекти// Україна: аспекти праці. – 2005. - №4. – С.24-28.

[39]Юрлова Н. Гідна праця в Данії: зайнятість, соціальна та економічна політика // Україна: аспекти праці. – 2005. - №2. – С.46.

[40] Мутяк М. Менеджмент зайнятості молоді: міжнародні аспекти// Україна: аспекти праці. – 2005. - №4. – С.24-28.

[41] Юрлова Н. Гідна праця в Данії: зайнятість, соціальна та економічна політика // Україна: аспекти праці. – 2005. - №2. – С.47.

[42] Мутяк М. Менеджмент зайнятості молоді: міжнародні аспекти// Україна: аспекти праці. – 2005. - №4. – С.24-28.